Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Роберт усміхнувся і поставив свою філіжанку на стіл.

– Я не вірю у випадковості, усе відбувається з волі Аллаха. І погане, і хороше. Але ви зберегли для мене великі кошти, Роберте, а найголовніше те, що ви зберегли мій авторитет. А це більше за гроші. Тож як я можу вам віддячити?

– Ви вже зробили це, ваша високосте. Ви щедро оплатили роботу моєї компанії відповідно до домовленостей, незважаючи на те, що угоду зірвано.

– Ні, Роберте. Я хочу вам особисто віддячити. Я певен, що так буде правильно. Адже ви своєю проникливістю замінили мені тут цілий департамент безпеки.

Шейх вийняв чекову книжку, написав у ній суму, акуратно відірвав чек і простягнув Робертові.

– Прийміть від мене цей дарунок на знак моєї подяки.

– Ваша високосте, це зайве, – спробував заперечити Роберт, але шейх зупинив його.

– Будь-яка робота має бути винагороджена належно. Це всього лише цифра на гарному папері, а я дуже ціную людські стосунки, – шейх подивився на Роберта, узяв до рук чотки і продовжив: – Роберте, чи можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо мені знадобляться ваші послуги як юриста в майбутньому?

– Звичайно, – відповів Роберт, – вважатиму за честь бути вам корисним.

– Ну що ж, любий друже, як кажуть на Сході, хороша зустріч – коротка зустріч, – підсумував шейх, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. – Мені було дуже приємно з вами познайомитися ближче. Сподіваюся, це не остання наша зустріч.

Чек Роберт розгорнув тільки в автомобілі, коли повертався до свого готелю. На ньому було акуратним каліграфічним почерком написано «п'ять мільйонів доларів». І стояв довгий підпис арабською в'яззю – ім'я та прізвище шейха без скорочень.

У номері готелю Роберт трохи розслабився. Він налив у келих віскі, розсунув гардини і, спостерігаючи за нічним містом, розмірковував. У цій справі не все було зрозумілим, і він ніяк не міг збагнути, хто стоїть за всім.

Його роздуми перервав телефонний дзвінок.

– Бланш, слухаю.

– Роберте, доброї ночі, – це був Роланд, директор компанії. Голос у нього був дуже схвильованим. – Мені вже все доповіли. У тебе все добре?

– Так, шеф, усе о’кей. Завтра вранці буду в Празі.

– Ну що ж, я дуже чекаю на тебе завтра об одинадцятій тридцять в офісі, там і поспілкуємося. А поки відпочивай. Завтра в аеропорту тебе зустріне Йован, – і Роланд поклав слухавку.

Літак відлітав рано-вранці, а Хлоя так і не взяла слухавку. Він подивився на годинник і ще раз зателефонував. На тому кінці – знову автовідповідач.

Годинник показував о пів на другу ночі.

«Виліт з Лондона о сьомій годині п'ятнадцять хвилин, – розмірковував Роберт, – три години льоту. Ще кілька годинок і вдома, а там подивимося. Добре, що Йован зустрічатиме».

Роберт повністю і беззастережно довіряв Йованові.

Вони дружили від самого дитинства, разом вступили до Карлового університету і планували стати адвокатами. Але Йован завалив вступні тести, що, втім, не завадило йому одразу ж вступити до Поліцейської академії Чеської республіки і, закінчивши її з відзнакою, вступити на службу до поліції Праги молодшим детективом.

У поліції Йован працював майже п’ятнадцять років і від простого інспектора відділу кримінальних справ дослужився до полковника на посаді старшого радника. Але під час корупційного скандалу, що розгорівся в уряді Станіслава Гросса, який до свого прем'єрства очолював Міністерство внутрішніх справ Чеської республіки і був близьким товаришем та безпосереднім керівником Йована, він подав у відставку, зневірившись у порядності свого друга і керівника. А чотири роки тому за активної участі Роберта в долі свого товариша він очолив службу безпеки компанії.

Йован був невисокого зросту, кремезний, голомозий, з ретельно підстриженими довгими вусиками.

У свої трохи за сорок Йован був дуже приємною й усміхненою людиною. Хто його не знає, ніколи б не запідозрив, що він очолює службу безпеки компанії, а колись обіймав високу посаду в поліції. Його зовнішність видавала веселу, доброзичливу і незлостиву людину. Він якось казав Робертові: «Є два типи поліцейських: хороший і поганий. Так ось я – вікарій хорошого поліцейського». У компанії його називали «наш Пуаро», і це було, насправді, так. Крім того, що він у минулому справжній детектив, він був душею будь-якої компанії, завжди відзначався дотепністю, сипав жартами і розповідав різні цікавинки з життя поліцейських.

За весь час роботи він ні з ким не мав жодного конфлікту, ніколи не підвищував голос на своїх підлеглих, його ніхто ніколи не бачив у поганому настрої.

Особисте життя він ховав за сімома замками, але всі в компанії знали, що Йован самотній, його єдина дружина пішла від нього через рік після весілля, не витримавши важкого тягаря дружини поліцейського, зокрема його постійної відсутності вдома. І тільки Робертові було відомо, що десь на околиці міста у Йована є якась молода пані, що з'явилася в його житті зо два роки тому. І Роберт з Хлоєю з нетерпінням очікували, коли Йован познайомить їх зі своєю нареченою. Натомість той тільки віджартовувався.

У спілкуванні з колегами Йован був завжди привітний, але єдиною людиною, з ким він, справді, дружив і кому міг довіритися, був Роберт. Вони, як старі друзі, часто проводили час разом у Роберта вдома або в пабі за келихом пива, яке Йован обожнював. Хлої подобався цей веселий і життєрадісний чоловік, і двері їхнього будинку для нього були завжди відкриті.

Роберт лежав у номері на ліжку і намагався вкотре додзвонитися до Хлої. Але на тому кінці дроту телефон був від’єднаний від мережі. Коли його почав зморювати сон, Роберт відклав слухавку і заплющив очі.

Зненацька він відчув спершу невелике запаморочення, а потім – неймовірну силу, яка притиснула його до ліжка і не давала поворухнутися. Роберт розплющив очі, він міг спостерігати все навколо, але решта тіла була йому непідвладна. Якась невідома сила все міцніше і міцніше втискала його тіло в ліжко.

Роберт почав задихатися. Він спробував напружити м'язи або хоча б закричати, але тіло так само йому не корилося. Раптом усе навколо потемніло. Роберт опинився в суцільній темряві, не відчуваючи ні свого тіла, ні запахів, ні звуків. Він немов повис у повітрі, хоча мозок продовжував конвульсивно шукати можливість звільнитися з цього моторошного полону. Роберт не міг зрозуміти, що з ним відбувається, адже свідомість не покидала його. І тут він почув рівномірний звук, який виходив звідкись ізсередини його підсвідомості, поступово заповнюючи весь навколишній простір. За мить уже здавалося, що він пульсує навіть у його венах. Звук віддалено нагадував роботу маятника годинникового механізму. Але він був чистішим, різкішим і чіткішим. Опиратися раптовому заціпенінню не було ні сил, ні сенсу. Роберт хаотично намагався зрозуміти, що з ним відбувається.