Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Згодом через працівника ізраїльської біржі, який нічого не підозрює, шахраї пропонують пана Коне, якого там усі знають і поважають.

Зробити рокіровку Коне на іншого, потрібного шахраям, гемолога – справа техніки. Де знаходиться в цей час пан Коне, нікого вже не цікавить, на кону вигідний контракт на суму понад мільярд доларів або виплата величезного пенальті за відмову від угоди.

Коли заміна відбулася, нового «Коне» було представлено сторонам саме з боку покупця, тобто арабів. А він потрібен був тільки для того, щоб підтвердити, що всі камені відповідають гемологічним сертифікатам і що пан Зімме виконав усю роботу щодо їх експертизи.

Після того, як «містер Коне» підтвердить покупцеві, що все нормально, ящик з фальшивим камінням передається покупцеві, а покупець перераховує всі гроші на офшорний рахунок продавця. Кілька каменів для більшої переконливості були справжніми, і саме їх показав «Коне» шейху, бо той легко міг визначити підробку навіть візуально. Але решта каменів були дивовижними підробками з фіаніту чудового гранування.

Ніхто і не подумав би одразу після цього ще раз перевіряти діаманти. І у шахраїв з'являється величезна тимчасова перевага, щоб сховати всі кінці у воду.

Позаяк продавець діяв не безпосередньо, а через повірених, він міг і не здогадуватися про шахрайство. Його теж могли використовувати свої ж повірені, втершись у довіру. А справжні алмази після афери легко переходять до рук шахраїв, які без особливих труднощів розміщують їх у сейфах того ж банку.

Афера була безпрограшною. Шахраї в будь-якому випадку отримали б свою здобич. Щонайменше – штраф за відмову від угоди у розмірі п’ятдесят мільйонів доларів, щонайбільше – лот з високоякісними алмазами на суму понад один мільярд доларів.

Поліція заарештувала гемолога й одного чеха. Другий аферист, вийшовши із кімнати переговорів, зник.

Після того, як Роберт поспілкувався зі співробітником Інтерполу, до нього несподівано підійшов помічник шейха Мехмет.

– Містере Бланш, – ввічливо звернувся він, – його високість хотів би з вами обговорити деякі деталі того, що трапилося, і запрошує вас до себе в готель Savoy для бесіди.

Роберт поспішав до готелю. Він подивився на годинник, було майже п'ять. Зараз усі його думки були про Хлою, вона вже третю добу не відповідала на його дзвінки. І треба було зібрати речі для від'їзду. Але літак до Праги відлітав тільки вранці наступного дня, і Роберт погодився.

– Скажіть його високості, що я буду о дев’ятнадцятій.

– Ні, ні, містере Бланш, його високість люб'язно запропонував свій лімузин та охорону. Він уже чекає на вас у готелі. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо відбути негайно.

– О’кей, я зберу свої речі й буду готовий хвилин за десять.

– Дуже добре, містере Бланш, чекатиму вас у готелі. Джон і Джейк у вашому розпорядженні, – Мехмет вказав на двох охоронців у чорних костюмах, які коротким, майже невловимим кивком голови привітали Роберта, – вони супроводжуватимуть вас.

Мехмет галантно попрощався і швидко залишив приміщення банку. Двоє міцних охоронців з незворушними обличчями, однаковими зростом і статурою були схожі на близнюків. Вони ні на мить не випускали Роберта з поля свого зору.

Дорогою до готелю Роберт ще кілька разів телефонував Хлої, але безрезультатно.

На стійці реєстрації готелю його вже чекав Мехмет. Він здалеку кивнув Робертові і запропонував іти за ним.

Номер, в якому зупинився шейх, був дуже великий, кілька просторих кімнат в елегантному стилі епохи короля Едуарда з видом на Темзу. Удалині, на південному березі річки, усе у вогнях мерехтіло 135-метрове колесо огляду «Лондонське око» – одна з головних пам'яток Лондона.

Шейх підійшов до Роберта, привітався і запропонував сісти за невеликий столик.

– Люди, містере Бланш, завжди прагнуть бачити більше, ніж можуть, – почав він арабською, вказуючи рукою на колесо у вікні, – але найбільше вони хочуть отримувати від побаченого насолоду. Чи не так, як ви вважаєте?

– Власне, така сутність людини, з цим нічого не вдієш. Прагнення до насолоди деякою мірою і є двигуном прогресу.

– Роберте… Можна я вас так називатиму? Я всіх моїх друзів кличу на ім’я, – запропонував шейх.

– Звичайно, мені дуже приємно, що ви називатимете мене своїм другом, – відповів Роберт.

– Ви добре говорите арабською. Дуже мало європейців володіють нею так вільно, як ви. Усі зараз воліють спілкуватися тільки англійською, – шейх зробив невелику паузу і запитав: – Ви будете чай чи каву?

– Дякую, ми ж в Англії, – усміхнувся Роберт, – тож чай, тільки чай.

Шейх налив у дві порцелянові філіжанки чай і одну передав Робертові.

– Чи відомо вам, Роберте, що арабською говорять майже триста мільйонів людей, – продовжував шейх із гордістю. – Це стільки ж, скільки жителів у Сполучених Штатах. А між іншим, арабська – одна з найдавніших мов світу. І це мова священного Корану. Ви десь її спеціально вивчали?

– Ні, ваша високосте. У мене був дуже хороший учитель. І ми з ним щовечора займалися різними мовами, зокрема й арабською. Майже від самого дитинства.

– Я пропоную перейти на англійську, адже, як ви правильно зазначили, ми зараз в Англії, п'ємо англійський чай, і було б несправедливо не скористатися моментом і не попрактикуватися, дещо поліпшивши свою англійську, – усміхаючись, запропонував шейх і продовжив англійською: – А африканську мову? Ваш учитель, мабуть, знаний поліглот.

– Бамбара – це окрема тема, – відповів Роберт, – там ціла історія, пов'язана, до речі, із алмазами Гвінеї і Сьєрра-Леоне.

– Колись, я дуже сподіватимуся, ви розкажете мені цю захоплюючу історію, а зараз хотів би спитати, коли ви, Роберте, запідозрили чи здогадалися, що перед вами шахраї? Мій помічник, колишній начальник служби безпеки, був дуже досвідченою й обачною людиною і навіть він піддався на цей обман.

Слово «колишній» він вимовив навмисно з наголосом.

– Це був не лише здогад. Я мало розуміюся на гемології, але у мене чималий досвід юридичної практики і я не покладаюся на випадковості. Уперше у мене виникла ця підозра, коли пан Зімме раптово зліг з інфарктом. Напередодні ми з ним вечеряли в ресторані, і він був цілком здоровий. А потім, уже у кімнаті перемовин, мені зателефонували зі служби безпеки компанії і повідомили, що у пана Зімме стався інфаркт, викликаний якимось сильним токсином. Зіставляючи факти, я зрозумів, що найслабша ланка – це гемолог. А те, що його представили нам як гвінейця, а також і мої невеликі пізнання в бамбара – ось це є чистою випадковістю.