Франсуа-Мари Аруэ Вольтер - Кандід: Філософські повісті (збірник)

Повість «Кандід» виявила найрізноманітніші сторони письменницького стилю Вольтера: тут і ціла низка гротескових образів та ситуацій, іронічний тон розповіді, навмисно прискорений ритм розповіді, сатиричне перебільшення, а разом з тим і точні побутові деталі.

Цікаво про цей твір Вольтера писав 1906 року І. Франко у праці «Пісня про правду і неправду»: «Ідея шукати правди і справедливого соціального та політичного ладу в чужих, далеких краях належить до найпопулярніших і найбільш улюблених літературних тем XVII та XVIII вв. Одні оброблювали її серйозно, веліли своїм героям знаходити краї з ідеальним устроєм десь далеко за морями – сюди належить Морова "Утопія", Кабетова «Атлантида», ідеальна держава Мореллі та ін. Інші з далеко більшим успіхом оброблювали цю тему гумористично та сатирично, – досить тут буде згадати Вольтерового "Кандіда" та Свіфтового "Гуллівера"». [16] Франко І. Твори у 50 т. Т. 43. – К., 1986. – С. 326.

«Простак»– сатирична повість Вольтера, що була надрукована в Женеві, однак місцем публікації був зазначений Утрехт; перші примірники дійшли до Парижа в серпні 1767 року. Це єдина вольтерівська повість, в якій маємо чітко визначену любовну інтригу, твір з новими героями; це не герої-маски, а персонажі з цілісними людськими характерами. Вольтер не хотів визнати, що є його автором, і коли дозволив паризькому видавництву надрукувати цю повість, твір був поданий як праця пана Дюлорана, відомого антиклерикального сатирика, який видав 1764 року «Євангеліє розуму» і готувався опублікувати «Кумусь Матьє». До того ж Дюлоран нічим не ризикував: те, що він писав, було ще гостріше, а крім того, він давно вже покинув Францію, поселившись у Голландії. Паризький видавець Лякомб дав творові назву «Гурон, або Простак», під якою цей твір і зазнав слави. Історія гурона, людини, яка пізнає, спостерігає і роздумує, історія, яка відбувається за царювання Людовіка XIV, подається читачеві як «правдива історія, добута з манускрипту панотця Кеснеля» (відомого теолога, який помер на початку століття). Молодик, який увесь час жив серед гуронів в Америці, сходить на берег у Нижній Бретані, де один священик та його сестра признають у ньому свого племінника. Оскільки він завжди наївно говорить те, що думає, і робить те, що бажає, як «справжній дикун», його називають Простак. Довіряючи своїй природній мудрості, не зіпсутій існуючими передсудами, він зазнає багато прикрих пригод, під час яких у своїх наївних здивуваннях висловлюватиме цілу низку суджень, сповнених великої розсудливості. Образ центрального персонажа повісті – це своєрідна вольтерівська відповідь Руссо, його теоріям «природної людини» і його трактуванню ролі цивілізації. Нова сім'я навертає його у християнство, охрещує його; він закохується у свою хрещену маму, мадемуазель де Сент-Ів, з якою він не може одружитися, оскільки між ними існує духовний родинний зв'язок, що за церковними законами є для цього перешкодою. Мужньо відбивши наступ англійців у Нижній Бретані, він подається до Версаля, щоб одержати там плату за свої послуги і, можливо, добитися дозволу на шлюб зі своєю нареченою. По дорозі він вечеряє з гугенотами, а далі дістається до королівського двору; нічого не досягнувши з того, що бажав, гурон потрапляє до Бастилії. Товаришем по ув'язненню в нього є янсеніст, який повчає його, захоплюючись його проникливістю і справедливістю його суджень. Завдяки своєму здоровому глуздові Простак зумів змінити деякі погляди янсеніста. А за той час священик із сестрою марно намагаються розшукати його. Мадемуазель де Сент-Ів, якій вдається утекти з монастиря, відправляється до Версаля. Вона змогла дістати аудієнцію у помічника міністра Сен-Пуанжа, під час якої просить звільнити з тюрми свого коханого. Спочатку відкидаючи усі нескромні пропозиції, які їй роблять, вона врешті-решт все-таки поступається. У той час як святкують звільнення гурона, мадемуазель де Сент-Ів занедужує від страждання і ганьби; лікарі (іронічно змальовані автором) клопочуться біля хворої, але вона помирає. Пан де Сен-Пуанж (взагалі-то непогана людина) мучиться докорами сумління і добивається для Геркулеса де Керкабона, збагаченого досвідом справжнього філософа, посади чиновника: «Час зм'якшує все».

Ця філософська повість написана з великим дотепом. Рушійною силою активності змальовуваних подій є кохання; а самі ті події спонукають до роздумів. Ця фантазія, яку Вольтер подає у формі короткого роману, дозволяє письменникові поширити деякі зі своїх філософських ідей. «У "Простакові" постає проблема першопричини зла. Але тепер письменник дав цій проблемі нове трактування, відмінне від загальнофілософської постановки питання у більш ранніх його повістях. Зло перестає бути чимось позачасовим і абстрактним. Воно наповнюється конкретним соціальним змістом». [17] Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128. Письменник критикує зловживання у суспільстві, почергово спрямовуючи свою критику на єзуїтів, янсеністів, високопоставлених чиновників та лікарів. Він захищає «просту природу», «доброго дикуна» від звичаїв, нав'язаних цивілізацією, які важко сприйняти розумом. Правда, яку бачимо у цих легких рядках, постійно виступає у карикатурному вигляді. Тон розповіді веселий, жвавий, саркастичний. Філософська повість «Простак» носить у собі всі ті найкращі й найяскравіші властивості, які спричинили Вольтерові успіх у літературі XVIII століття.

З-поміж усіх запропонованих в українському виданні повістей особливо вирізняється своєю наївною простотою «Вавилонська царівна»(1768), в якій наявні атрибути східної казки. Це повість про світле і сильне почуття, про вірність та щирість, пошук закоханими одне одного, яка «дає Вольтерові змогу до своєрідного огляду політичного життя континенту, побаченого знову-таки очима простакуватого азіата, який зауважує там смішні нісенітниці та забавні дивакуватості». [18] Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128.

Оглядаючи окремі прозові твори Вольтера, згаданий вже нами Микола Стороженко зазначав: «До романів і оповідань Вольтера не можна прикладати тих вимог, які ставляться до сучасних романів, у них годі шукати картин суспільного життя, ані психологічної правди. Та проте, при браку артистичности оповідання Вольтера досі читаються з приємністю, дякуючи надзвичайному їх дотепові і умілости автора оповідати». [19] Стороженко M. Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку / Пер. з рос. С. Петлюра і H. Романович – Львів, 1905. – С. 278–279.