Франсуа-Мари Аруэ Вольтер - Кандід: Філософські повісті (збірник)

Вольтер в українському літературознавстві. В українське літературознавство Вольтер прийшов ще в 40-х роках XIX століття. Із творчістю видатного французького просвітника був обізнаний Тарас Шевченко. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Кобзар іронічно згадував двотомне видання «Переписка Екатерины Великой с господином Вольтером» (М, 1803), яке нерозважно придбав його слуга. Трохим, поласившись на привабливу поліграфію Т. Шевченко називав Вольтера «фернейським мудрецем» [20] Шевченко Т. Твори у 5 т. Т. 4 – К, 1971 – С 248 – 249

Постійно в колі своїх літературних зацікавлень тримав Вольтера і Іван Франко. У 41-му сонеті «А за що ж ми терпіли муки й мерли?» з циклу «Тюремні сонети» поет виводить образ Даміяна (Дамієна), чоловіка, який поранив короля Людовіка XV і був за це жорстоко покараний. Сонет закінчувався словами:

Про неабиякий вплив Вольтерових драм «Магомет» і «Танкред» на Гете «нової доби», коли в нього встановилися тісні контакти з Шіллером, писав І Франко у «Передмові» до перекладу поеми Гете «Геракл і Доротея» (1913).

Іван Франко у своїх статтях торкався і різних документальних подробиць із життя Вольтера, використовуючи їх для ілюстрування тієї чи іншої своєї думки. Так, зокрема, у статті «Іван Сергійович Тургенєв» (1883), говорячи про двоїстість росіян у їхніх звичках, Іван Франко писав: «…(ту дивну двоїстість) можемо прослідкувати від часів Катерини, що то переписувалась з Вольтером і енциклопедистами о всіх найновіших течіях західноєвропейського лібералізму, а рівночасно писала грамоти, роздаровуючи тисячі вольних козаків і величезні простори української землі своїм підхлібникам та любовникам, або слала на тортури тих немногих вольнодумних людей, які посміли зародитись у її окруженні (писателя Радіщева). Мов чорна нитка, тягнеться те внутрішнє роздвоєння в характерах російських інтелігентних людей аж до нинішніх днів». [21] Франко І. Твори у 50 т. Т. 6. – К., 1980. – С. 293–294. Постать французького просвітника, його філософські погляди та літературна діяльність були доброю нагодою Франкові для висвітлення певних тенденцій у розвитку тієї чи іншої літератури чи навіть дослідження порівняльних явищ у різних національних літературах. Судження, які Франко висловлює про Вольтера, свідчать про добру обізнаність українського письменника із творчістю французького письменника. Цікаво тут нагадати ремінісценцію Франка зі статті «Нове видання Шекспіра» (1894), нагадування про відому думку Вольтера стосовно Шекспіра: «…це геній могутній, але дикий, варварський, до якого майже не можна застосувати естетичних критеріїв» (Т. 29, С. 171); або ще дві репліки: «Тут 1818 р. написаний був «Мазепа» почасти на підставі Вольтерової «Історії Карла XII» (Т. 29, С. 289) [стаття «Лорд Байрон», 1894 р. ]; «Дивне враження роблять ті вірші. Вони поперед усього для читача трудні, а деякі поеми, особливо давні, належать до того роду літератури, котрий не любив Вольтер, до скучного» (Т. 31, С. 403) [стаття «Сучасні польські поети», 1899 p.].

Маємо ще декілька епізодичних Франкових згадок стосовно Вольтера: про його французький переклад апокрифів, виконаний під псевдонімом «абат Біжі», що з'явився в Лондоні 1779 року (Вольтер здійснив цей переклад у 1769 році); про Гетеві переклади з Вольтера, що «дають змогу глибоко заглянути в особливості стилю німецьких і французьких літераторів»; та інші репліки, які висвітлюють ті чи інші суспільно-політичні питання, в яких опосередковано згаданий Вольтер.

Читати Вольтера радила і Леся Українка. У своєму листі до М. П. Косача від 8 – 10 грудня 1889 року з Колодяжного вона ділилася міркуваннями, пов'язаними з перекладанням вартісних творів світової літератури українською мовою. Схвалюючи список тих авторів, яких запропонував Михайло Косач, поетеса пропонувала долучити до бібліотеки перекладної літератури для «інтелігенції» цілу низку письменників, серед яких були і Вольтер та Руссо. Ще раз повертаючись до цього питання в кінці листа, зокрема стосовно «проекту, що вам перекладати», Леся Українка закінчувала лист такими словами «Вольтер і Руссо, і Сталь, що самі схочете». [22] Леся Українка. Твори у 12 т. Т. 1 – К – 1978 – С. 43.

Вартим уваги є розділ «Французька література XVIII в Вольтер» із праці Миколи Стороженка «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку», що з'явилася 1905 року у Львові під редакцією Івана Франка. У розділі, присвяченому Вольтерові, професор світової літератури Московського університету, який робив короткий, але вельми насичений огляд творчого шляху Вольтера та XVIII століття, зокрема писав: «В початку XVIII в у Франції появилася вперше нова сила, з якою доводилось рахуватись церкві, урядові, а власне сила суспільної думки, сею силою кермували філософи, люди абстрактної думки, які глибоко були переконані, що все розумне і справедливе в теорії цілком може бути переведене з гарними наслідками і на практиці». [23] Стороженко M. Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку / Пер. з рос. С. Петлюра і H. Романович – Львів, 1905 – С. 274–275.

Короткий огляд української Вольтеріани не був би повний без згадки про українського історика і публіциста Ілька Борщака (1892–1957) та його дослідження праці Вольтера «Історія Карла XII» (1731), в якій французький просвітник написав відомі слова – «Україна завжди прагнула свободи». Праця французького письменника-філософа постійно перебувала в центрі наукових зацікавлень І. Борщака. Опрацьовуючи проблему украінсько-французьких взаємин різних епох та періодів, І. Борщак надрукував у 1926 році на сторінках наукового журналу українознавства «Україна» (№ 1) свою розвідку «Вольтер і Україна». Статтю «Вольтер», написану до 170-і річниці з дня смерті просвітника, знаходимо і на сторінках паризького українознавчого збірника «Україна» (зб. 2, 1949, С. 113–114), що виходив за редакцією І Борщака з 1949-го до 1953 року.

Вольтер і досі залишається майже зовсім незбагненним в українській літературній науці, презентований упродовж багатьох десятиліть радянським літературознавством лише злісним ворогом релігії, церкви, а надто католицизму Звісно, заперечувати певні антикатолицькі настрої Вольтера та інших просвітників означало б іти проти наукової правди. Згадаймо тут репліку молодого Івана Франка із праці «Католицький панславізм» (1881): «Науки французьких «просвітителів та енциклопедистів» (в значній часті відгомін наук англійських натуралістів та скептиків Локка і Юма), а особливо Вольтера і Руссо, в значній мірі відвернули французьку і європейську інтелігенцію від католицизму, а Велика французька революція обвалила й послідню його опору – самодержавне королівство, а в радикальнім розгоні на часок скасувала навіть була християнство». [24] Франко І. Твори у 50 т. Т. 45 – К., 1986 – С. 70 А трохи далі знов Іван Франко та його стаття 1898 року «Радикали і релігія»: «…найзавзятіший раціоналіст перед 100 літами, Вольтер, таки будував церкву Богу». [25] Там само – С. 271.