Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Пiсля мого фiаско, якого я зазнав, запрошуючи на день народження голову районної державної адмiнiстрацiї, старого чорта, який шле листiвки з жахливими трояндами симпатичним хлопцям, а потiм не вiдповiдає на запрошення, я запив. Якась така фраза недолуга вийшла, та й чорт iз нею. I з вами всiма - теж чорт! Люди, ви менi печiнку всю проїли, i пiсля цього ви хочте, щоб я вас любив, так? Поважав, так? Та ще й намагався бути порядним членом суспiльства, платити податки? Не дочекаєтесь.

Ця гусiнь проколупалася до мене в аеропортi, коли я заповнював митну декларацiю, лiпше сказати, коли я уважно читав її, намагаючись вiднайти спосiб, як би менi провезти ящик горiлки, за що саме його видати, щоб не платити нiяких митних зборiв рiднiй державi. Годi сподiватися, що цi, на перший погляд, безневиннi постатi, що маскують свою iндивiдуальнiсть форменим одягом, пропустять мiй симпатичний ящичок поза своєю меркантильною увагою. "Слухай, куди ти збираєшся їхати, га?"

Вона була вдягнута в зелене дуте пальто довжиною до п'ят. Не знаю, ким треба бути, щоб зробити такий вибiр верхнього одягу. Гусiнь. Вигляд у неї був кепський, жалюгiдний, але якщо придивитися до її очей, то зразу ставало зрозумiло, що з вас двох жертва - саме ви. "Дєвочка, а дєвочка, йшла б ти на хер", - чемно попросив я. Я пиячив третiй тиждень поспiль, що не додавало менi приязностi. "Та чого ти?" - дружньо спитала гусiнь, я про всяк випадок здав назад, вона засумнiвалася, чи справдi я лох, як вона подумала спочатку, чи, може, вона помилилася? Я зрозумiв, що вiдлiпитися вiд неї буде важкувато, тому понишпорив у кишенi й кинув їй, як базарному собацi кiстку, десять баксiв. "Козел", почув я десь знизу - гусiнь якраз пiдбирала купюру. "Козел!" Бачите, людям, як бiологiчному видовi, царям природи, взагалi не притаманна вдячнiсть.

Горiлку вони вiдiбрали. Хто б сумнiвався. Ще за часiв свого щасливого (ого-го!) шлюбу я зрозумiв, що на всiх людей натягнуто футболки з написами, якi читаються усiма, крiм власникiв цих футболок. На менi теж натягнуто строкату майку, чого там тiльки не написано… Це я ще не про все знаю. Але я знаю, що: перше, на нiй написано: "Шахраї та iнша мерзота, а також товаришки жiнки, ласкаво просимо, перед вами, у принципi, лох, хапайте його за кишенi, мудака, як вам заманеться, й робiть, що хочте". Друге. "Шановнi офiцiйнi органи, не залишайте поза увагою цю постать, ви завжди знайдете, чим можна пiдживитися". Третє. "Вiн любить котiв, а не собак". Цей напис бачать собаки та їхнi господарi. Четверте. "Вiн володiє iноземними мовами, то - користуйтеся цим, якщо вас раптом приперло або коли вам просто сумно". I як користувалися! Коли я крокував вулицями разом з кiлькома десятками перехожих, саме до мене зверталися iноземцi з рiзноманiтними запитаннями. Дуже рiдко, але футболка спiлкується й зi мною, найчастiше для мене вона запалює напис: "Це iржуть над тобою i глузують саме з тебе…"

"Менi здається, чи ви напiдпитку?" - спитала дiвчина у формi. От хто вона є? Прикордонник, митник, адмiнiстратор, реєстратор, стюардеса? "Здається", - смiливо сказав я. А що менi було втрачати? "Ви знаєте, що, за правилами цивiльної авiацiї, ми не можемо брати на себе таку вiдповiдальнiсть, щоб брати вас на борт лiтака". Нудило, блiн. Вона думає, що я - повний лох. А от i нi, дещо я знаю! "А ви знаєте, люба, я якось цiкавився Женевською конвенцiєю про цивiльну авiацiю, i знаєте що? Там нiчого не було написано про пиякiв i про те, що вони небезпечнi для пасажирiв, екiпажу чи лiтака". Розумникiв нiхто не любить, особливо такi самi розумники, особливо розумники, яких змушують учити iнструкцiї. "Я вимушена вас зупинити".

Хто ж її вимушував, цiкаво? Невже я?

Я зiтхаю, ох, як кортить дати їй чарiвного пенделя, навiть Заратустра на моєму боцi, дякую, друзяко! Хто сказав, що поряднi люди завжди мусять бути чемними? Хто сказав, що всi мусять бути порядними людьми?

Теж менi, iдеал. Але замiсть того я лiзу в портмоне й дiстаю звiдки чарiвну картку. Картка - корисна штука, залишилася менi у спадок, вона дозволяє менi подорожувати бiзнес-класом, зупинятись у вишуканих мережевих готелях, розраховувати на першокласне обслуговування й таке iнше, зокрема така картка змусить вибачити мене як злiсного порушника правил цивiльної авiацiї навiть у тому випадку, коли мене, обдовбаного до нестями, вноситимуть у лiтак бравi молодцi-льотчики. Якщо ви змушенi багато подорожувати та спiлкуватися з людьми у формах, немає нiчого кориснiшого за цю картку.

В лiтаку я пив. Це не новина для вас, друзi, чи не так? Напиваючись удома та спiлкуючись винятково з котом майже мiсяць, я почав розумiти страшнi речi. От, наприклад, я ненавиджу людей. Я намагався згадувати якiсь приємнi моменти, пов'язанi зi спiлкуванням з людьми, але пам'ять нав'язливо пiдкидала суцiльний хмиз у вогонь мого гнiву. Про всяк випадок я не вмикав радiо й телебачення, менi здавалося, що тiльки-но я почую: "Добрий вечiр, ви дивитесь новини, iз вами Свiтлана Леонтьєва", - я розквецяю обличчя цiй тендiтнiй бiлявцi, яка до того ж радить домогосподаркам, яким порошком слiд користуватися. Тобто є людиною, що приносить неабияку користь. Бо знає хоча б щось у цьому життi. А скiльки їй доводиться всього читати, Матiр Божа. А я б їй кришталевою вазочкою, сповненою недопалками - по пицi. I що, допомiг тобi, Свiтланко, твiй порошок??? Це ще нiчого. А що б зi мною було, якби я побачив Вiктора Андрiєнка, Дмитра Корчинського, Iво Бобула, а ще (це взагалi страшно подумати) - Євгена Петросяна чи Регiну Дубовицьку?

Але я ще не був утрачений для суспiльства, бо почав думати, як менi подобрiшати, що б таке зробити, щоб iз мене спало, як квiти з липи, котру старанно трусить наша двiрничка тiтка Наталя, прокляття злої королеви? Де ця доброчинна Герда? Моя власна доброчинна Герда? Агов! Аговкав я довго, бо не було нiкого, щоб заткнути мiй писок, а коту було байдуже, вiн хряцав лосося. Вiн хряцав лосося, але щастя в його примружених очах не було. Що ж робити? I тут мене осяйнула думка, що я можу дозволити собi трохи вiдпочити. На якомусь приємному курортi, на мене завжди позитивно впливало лiто, море, брехливi чайки, вiдносний спокiй, комфорт. Вирiшено, менi треба вiдпочити у… у… е… е… Єгиптi, от де!

Але кiт. Вiддати мамi? Ага, зараз. Пiсля того, як мої найближчi родичi не поздоровили мене з днем народженням, а могли хоча б потелефонувати, я вже мовчу про те, що можна було пiдтримати сина, якого кинула дружина i якому не дозволяється бачити дитину. Хоча, перебуваючи в такому станi, як оце зараз, я не був переконаний, що менi кортить їх усiх бачити. Але кота я їм не поверну. Не вiддадуть вони менi його, а менi потрiбно про когось турбуватися, хоч трохи, хоч би настiльки, наскiльки я здатен, але турбуватися. I тому я задзвонив Лесi. Я був їй винен ленч. "Тiльки завтра", - сказала Леся, такi люди не забувають про обiцянi ленчi.