Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Я ж гепнувся на пiдлогу, вкриту гумовим килимком, який боляче вп'явся в мої оголенi сiдницi. "О, можу собi уявити, який малюнок отримає ваша дупка. Геометричнi абстракцiї, я б навiть сказав - квадратики, о, любчику, як би заздрив вам Малевич", - загиготiло воно. Я ж подумав, що на моїй дупi вiдiб'ються не лише квадрати, а й герб! А може, герб якраз припадає на ту щiлину, ну, ту саму, ви знаєте… За дупу мою турбується. "А ну, вшивайся звiдси, пєдiк", - видушив iз себе я. "Вiн лютує, ти ж ба!" - долинуло звiдкись лiворуч, до того ж зовсiм близько. I тодi я його побачив. Воно висiло на рiвнi моїх очей. Воно було, як вам сказати… Таке краще не описувати. Скажу одне: те, про що писав Гоголь, те, що так талановито змальовував нам Булгаков, i те, що зображав Аль Пачiно, в моєму випадку мало зовсiм iнший вигляд. Вiдверто кажучи, не такий гарний, ага. Вигляд волохатої плями невеликого розмiру з маленькими зворушливими очиськами. Я не надто прямо? Чи не надто завуальовано? Ви зрозумiли, про кого я? Я не хотiв би називати його iм'я, бо може з'явитися, його нiчим не годуй, тiльки згадай - як воно стрибне до вас прямо в лiжко. Майте на увазi, стримуйтесь. Не маєте такого намiру? Нестримнi ви мої. Ну, чинiть, як знаєте, я вас попередив. Совiсть моя начебто чиста. Начебто. Гей, совiсть? Гей-гей, совiсть? Агов, совiсть, ти де?

"Якби в тебе була совiсть чи навiть тiнь її, ми з тобою б зараз не розмовляли", - сказало воно. Пихате мурло. "Знаєш, поки що ми не стали товаришами, i невiдомо, чи станеться така щаслива подiя, тому моя тобi порада, любчику: обирай слова, бо потiм не знатимеш, де приткнути зад, як тобi буде боляче, ага". Але я став смiливцем. Чому? Тому що второпав, що воно є. А понад усе нас лякають невiдомi речi, й коли приходить доволi вiдоме страхiття, то воно вже й не таке страшне, тому що знайоме. Не можу сказати при цьому, що воно дуже приємне, але все одно - знайоме. Це наче зустрiч iз огидним сусiдом, який тричi заливав твою хату пiсля євроремонтiв, застрелив твою бабцю, пiдвiсив на штахетнику твого кота, самого тебе схилив до орального сексу з верблюдами i нiколи не вiдшкодовував завданих збиткiв.

"Душа моя тобi потрiбна, так?" - зверхньо запитав я.

Я був начитаним хлопцем. Воно загиготiло. "Душа твоя, твоє заплямоване душисько? Так, треба, а що, так i даси? Без пручань, без торгiв?" Я замислився. Треба ж добре обскубти гада. "Гей, хлопче, про слова - пам'ятаєш?" Я пам'ятав. "То як менi тебе називати?" "А що, любчик не знає мого iменi чи проблеми зi словниковим запасом?" Любчик знав, проблем у любчика не було (якщо не зважати на одну волохату проблемку). Але чекав на пропозицiї. "Добре. Називай мене Месiр".

"Месiр". Оце полохало - i Месiр? "Я не можу звати тебе Месiр, ти вже вибач", - зiзнався я чесно. "Ну, обери якийсь варiант, у мене сьогоднi непоганий настрiй, може, й погоджуся…" Вiн вiдригнув. Невже воно п'є пиво? "Нi, це не через пиво". Як iз ним зручно, от що означає: чуйна людина. Але ж воно не людина, може, тому й чуйне? "Слухай, звiльни мене вiд фiлософiї. Зазвичай вiд цього в мене псується настрiй, а якщо в мене зiпсується настрiй, то я буду вимушений зiпсувати настрiй i тобi". "А тобi не здається, що це так дрiб'язково - псувати iншим настрiй тiльки тому, що хтось зiпсував твiй?" Судячи з того, що його очиська втратили свою зворушливiсть, я зрозумiв, що зайшов задалеко i зараз мушу вiдгребти назад. "О'кей, о'кей", - допомiг собi руками, роблячи заспокiйливi жести.

"То що? Придумалося?" - голосно запитало воно. I я прокинувся. I цього разу заверещав, як навiжений. Я думав, що все це менi наснилося, але - нi. Воно сидить у моєму крiслi, воно склало рученята, воно впевнене в собi, як у таке-о не вiрити? "О, вже краще. Починаєш правильно мислити, любчику". "Слухай, чи не мiг би ти не називати мене любчиком? Мене вiд цього нудить". "Мiг би. Але не буду. А нудить тебе через те, що ти забагато пиячиш". Отакої. А я все життя (ну, не все, звiсно, це так говориться просто - "все життя") думав, що воно має схвально ставитися до всiх порокiв, i до пияцтва також. "У принципi ми схвалюємо пияцтво, коли цим займаються нашi iдеологiчнi вороги, але коли пиячать нашi спiльники? О, це вже нас, любчику, дуже непокоїть". "Нас?" "Ага". Тобто воно таке не одне. Воно мовчить, робить вигляд, що не пiдслуховує. "Тобто я - ваш спiльник, так?" "Потенцiйний, це поки що все, що я можу обiцяти, але, на перший погляд, перспективний". Боже мiй, вiн говорить, як менеджер. "Кого це ти згадав, ще й всує?" "Е", - швидко вибачаюся я. "Бiльше такого не повториться, Месiрко". "О! Я зватиму тебе Месiрко, тому що ти - сiрий i, вибач, невеличкий за розмiром". Воно гмикає. Мабуть, може збiльшуватися. "Може, може. Багато чого може. I в разi, якщо ти будеш поводитися грамотно, зметикував? Тодi в тебе з'явиться можливiсть переконатися в моїх можливостях".

"I що менi для цього робити? Для того, щоб отримати всi цi блага? Ага, зметикував". Я йду в iншу кiмнату, яку називаю гостьовою, я принципово дивлюся телевiзор тiльки там, повертаюся зi швейцарським ножиком, маленьким, гарненьким з червоною ручкою, менi здається, що я поцупив його в Бернi, винiс iз готелю, так вiн менi сподобався. Воно не встигає нiчого промовити, як я чиркаю собi по зап'ястю.

Не сильно, але кров тече. "Хiба мати винувата, що дитинка дурнувата", - чую його голос. "Де договiр? Давай його сюди, будемо пiдписувати". "Який ти швидкий. Дзуськи". Воно вiд мене вiдвертається, бере "Плейбой", гортає його, гмикає й вiтається з дiвчиною березня, бiлявкою з величезними цицьками. Я стою, наче бовдур iз вимитою шиєю, в нових трусах i випраних шкарпетках, а дiвчина так i не з'явилася. Кров спокiйно продовжує текти на свiтлий килим.

"От народ. Нiчого не можуть нормально зробити, а от нагидити, зiпсувати, засрати щось - це їм як два пальцi об асфальт".

Воно гойдається на картинi, що висить над моїм розкiшним лiжком.

На нiй зображена незнайома жiнка. У принципi, було б дивно, якби у двомiсному ВIП номерi готелю "Рiтц Карлтон" хтось повiсив зображення знайомої менi жiнки. Воно гойдається ще активнiше, i я починаю хвилюватися. "Ти б обережно, це, мабуть, оригiнал, менi потiм за все це платити". "Теж менi, не роби вигляд, що розумiєшся на мистецтвi". Таки пройняло його. "Ти мене дратуєш, любчику. Всi цi нiж, кров, любов - як це все дешево. Ненавиджу дешеве". "Де договiр, контракт чи як ви це називаєте?"

"Ти занадто поспiшаєш. Звiдки така скрута? Знаю, знаю. Про те, що це були останнi грошi, любчику. Ну, ти ж сам чудово розумiєш, що той, хто не вмiє їх заробляти, не вмiє ними правильно розпоряджатися. Тому ти тут, тому ти без копiйчини, тому вдома тебе чекає тiльки порожня чужа хата". "I кiт, - кажу я. - Ще на мене чекає кiт". "А, так, кiт. Я це не рахую, - вiдмахується воно вiд кота. - Цi всi вашi людськi уподобання, почуття до тварин - не розумiю цього. Краще б училися любити одне одного". Я вiдчуваю, що пiсля цiєї фрази мої очi розширюються. "Чого вилупило очиська? Ти що, вважаєш, що пiсля моїх слiв людство кинеться одне одному в обiйми? Ха!" "I ще. Кiт тебе не чекає, марно сподiваєшся, не та це iстота, що когось чекає, ага".