Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

"Я так розумiю, що контракту не буде, так?" "Так. Вiрно розумiєш, приятелю. Зарано. Я в тобi не впевнений, щось у тобi мене насторожує… Немає в тобi надiйностi та однозначностi. Якийсь ти глевкий, знаєш, вiд таких завжди очiкуєш якусь гидоту…" "Навiщо тодi ти прийшов?" Я почуваюся ошуканим. "Це поширена практика. Треба ж подивитися, чим людина дихає, що її хвилює, чим вона, власне, живе? Чи буде вона дотримуватися наших правил?" "У вас є правила?" "Звiсно. Вони є всюди, цi клятi правила". "Правда, комусь це - правила, а для когось це - безлад i повна вiдсутнiсть принципiв". "Розумiєш, вiдсутнiсть принципiв теж може виявитись якимось принципом. Не життя, а плутанина, еге ж?" Воно позiхає. З цього я роблю висновок, що вони сплять. А ще - втомлюються.

"Нi, але iнодi стає нуднувато", - каже воно й пiдморгує. "То ти мене присаджуєш на випробувальний термiн?" "Можна назвати це й так. Я буду давати тобi деякi поради, стежити за всiма твоїми реакцiями, рефлексами, я постiйно буду поруч". "То що менi робити на пiдтвердження своїх намiрiв продати душу? Може це - спиляти дерево, спалити хату i вбити сина?" "Тьху, - чую я. - Який примiтив, ти що екстремiст? Мавпа все це може зробити. Простiше за все щось псувати, а ти зробити спробуй. Треба вчитися бути вибагливiшим до всього, навiть до своїх огидних вчинкiв". Воно думає, що я - посереднiсть, точно так я думав про Лесю, може, посипати голову попелом? "А от це робити вже пiзно", - каже воно й цокає язиком. А вiн у нього довгенький, ще б пак, стiльки патякати.

Ми збираємося, вiрнiше, збираюсь я. А воно мандрує плафонами та картинами, iнодi вiдпочиває на крiслi, постiйно на ньому крутиться, невгамовне й енергiйне. "Слухай, якщо вже ти будеш постiйно поруч зi мною, то не була б твоя ласка зробити менi кавусi?" "Що-що? А, кавусi тобi. Нi. Цього я не можу, ти що. Я ж нематерiальне", - гигикає воно й на пiдтвердження своїх слiв боляче б'є мене по потилицi.

Усе, тепер я сиджу в крiслi салону бiзнес-класу. Менi хороше. Я зiбрався заплющити очi, як помiчаю, що воно нишпорить руками пiд спiдницею засмаглої панi, котра сидить поруч зi мною. В неї замрiяний погляд. У мене ж знову очi лiзуть на лоба. "Чого вирячився?" - питає мене панi. "Вам нiчого не заважає, е… пiд спiдницею?", - питаю я. "Ще щось бовкнеш, то тобi нiчого не буде заважати пiд штанами", - промовляє злобно вона. Зараз вiдгризе яйця.

Свiт сповнений агресiї. "I не кажи, - пiдхоплює воно, продовжуючи мацати панi пiд спiдницею. - Менi здається, що всi ми перетворюємося в атрибути Пекла, а саме Пекло от-от стане бутафорським, ви, люди, робите все за нас, поводитеся точнiсiнько як ми, умiєте створювати таке Пекло, порiвняно з яким наше схоже на профспiлковий санаторiй iз харчуванням чотири рази на день та оздоровчим масажем. Але я тобi нiчого не казав. А вона нiвроку". Слово "масаж" у поєднаннi з його пiдспiдничними манiпуляцiями викликає в мене смiх, i я давлюся мiнеральною водою "Евiан" без газу. Панi просить, щоб її кудись пересадили, але мiсць немає.

"Чого ти це робиш, ти ж нематерiальне, вона ж нiчого не вiдчуває", - шепочу до нього я. "А яке менi до неї дiло? Головне, що я вiдчуваю всю її матерiальнiсть усiма фiбрами своєї нематерiальностi", - воно знову менi пiдморгує. "Я трохи вiдпочину? Трохи здорового сну менi не завадить?" - питаюся я. "Нi, в мене ж рот не зайнятий, хоча… Нi, все-таки утримаюся, не така вже вона й солодка. Отже, тобi потрiбнi iнструкцiї, вони в мене є. Ти розумiєш, що залишився бiля порожнього корита в той час, коли бiльшiсть нiкчем уже талановито прилаштували кудись свої жирнi дупи? I тобi що, здається це справедливим?" Я сказав, що справедливим менi це не здається. "Ви б не могли заглохнути, вже дiстали", - каже засмагла сука, що сидить поруч. Якби хтось нишпорив у моїх штанах, я б поводився набагато лагiднiше.

"Ти мусиш робити кар'єру". "Нiчого iншого ти запропонувати не мiг? Довго думав?" - кажу я, бо знаю, що з моєю кар'єрою все скiнчено. "Я - парiя", - кажу я. Чим викликаю в нього чи не найгучнiший за сьогоднi регiт. "Парiя воно, ой, я не можу. А чи не забагато ти на себе береш, га?" Вiн заходиться вiд реготу. I дає спокiй засмаглiй панi. "Ти мусиш стати державним службовцем чи, якщо хочеш - державником, тому що бiзнес - це не твоє, зацькують, ошукають, узагалi не дозволять тобi себе проявити. З iншого боку, навiщо ти трахкав цю кудлату вузькооку суку? Жив би собi зi своєю двохвостою сукою та й горя не знав. Але ти не схотiв, тому тобi й залишається державник.

Державник - це завжди котирується, любчику, в будь-якi часи, в тебе є всi необхiднi здiбностi, щоб стати великим державником, от що я тобi скажу". "Так вони мене там i чекають". "А ти хотiв, щоб чекали? Це дуже добре, що вони тебе не чекають, це такий специфiчний народець, вони бояться несподiванок. Крiм того, почнеш ти майже з першої щаблини, але ми зробимо все, щоб ти якнайшвидше потрапив на самий верх". "Нiчого собi порада. Ти хочеш, щоб я вiв жебрацький спосiб життя? I за цей спосiб ти захопиш мою душу? Нi, я розумiю, що вона, може, й не найкраща у свiтi, але цiна зовсiм невiдповiдна. Все, дякую - i до побачення". "Якщо будеш гарячкувати, добра на вийде". "Гаразд", - гмикаю я, засмагла сука спостерiгає за мною з вiдразою.

"Ага. Слухай, ми з тебе зробимо, якщо, звiсно, ти будеш слухняним хлопчиком, державника вищого атунку, люди починатимуть повзти на колiнах бiля вхiдних дверей до твого корумпованого вiдомства й слухняно рачкувати сходами та твердою пiдлогою аж до самої твоєї приймальнi, цiлувати твiй пiдпис сухими вiд нелюдського жаху губами, приносити купи грошви, дарувати своїх дружин та коханок, вилизувати твою дупу та пiдставляти свої, пищати вiд задоволення вiд того, що їм припало сидiти з тобою майже поряд - через три ряди, робити все, щоб ти став хрещеним батьком їхнiх галасливих голопузих нащадкiв. Кожна твоя харкачка буде не просто харкачкою, вона буде харкачкою завдовжки у вiчнiсть…"

"Так, так! - натхненно зашепотiв я. - Зроби це!" "Слухай-но, чмо. Я зараз тобi таке зроблю, що лiкарi вiдмовляться навiть дивитися на тебе, не те що лiкувати, так їм буде страшно".

От пiшли жiнки. Це все через рекламу. Ага. Одна розстрiлює з автомата весь офiс, хильнула якоїсь шмурдилiвки й давай руйнувати всесвiт. Iнша посилає мати в дупу, тому що "в "джинса" обмежень немає, мамо". Ще одна викидає з машини знесиленого хлопця, спочатку вирвавши в нього єдине, що в нього було, - гумку.

Ще одна прикидається слiпою, спрямовує за допомогою дзеркальця промiнь сонця на хлопця, що ледь стоїть на драбинi i щось їй лагодить, з тим, щоб вiн упав та зламав собi щось, а все через те, що їй, бачиш, захотiлося, щоб вiн її трахнув. Ще одна раптово перетворюється на тигра, а спочатку була кошеням i лiзла цiлуватися, i все лише для того, щоб потягти пакет соку з-пiд носа пригальмованого хлопчика. Я вже не кажу про ту, яка свого хлопця штовхає прямо в обiйми дантиста (цiкаво, скiльки їй приплачує цей слинько-лiкар?), "давай, перевiр свої зуби!", проголошує це в справжньому запалi. А от сама б iшла перевiряти, якщо така розумна, ага. А ще одна… Так, це вже занадто. Годi, я кажу тобi, Стасе, годi.