Олесь Бузина - Верните женщинам гаремы

Да и мало ли что может искать под ресторанным столиком красивая молодая женщина, у которой вечно что-то падает — мало ли что она может искать там, где среди вывалившихся внутренностей сумочки ей и случается порой найти свое подлинное сучье счастье — найти благодаря мне, добрейшему из всех известных природе маньяков.

Я сидів за кермом, вдивляючись у пітьму. Нарешті двері театру відчинились, і з них виринула постать у довгому розстебнутому плащі. Вже здалеку я почув цокання підборів по мокрому асфальту. Ось звук став ближчим: я вже розрізняв риси її обличчя, коли вона минала ліхтар. Потім знову зникла в тіні будинку і за мить сиділа поруч, обдаючи мене вуличною вологою і духом мокрого листя.

— Навіщо, скажіть, оця таємничість? Змушуєте мене пройти під дощем піввулиці, коли б могли під'їхати до самого входу.

— Це не таємничість. Це обережність.

— Мені не дуже подобаються обережні чоловіки.

Я промовчав, даючи їй розгледіти мій арійський профіль, і відповів:

— А мені подобаються німецькі аси часів Другої світової. Ніхто не збив літаків більше за них. Але ніхто й не берігся так, як вони. Вони вміли за мить вийти з бою і втекти проти сонця, засліплюючи переслідувачів. Навіщо вам зайві балачки? Якби я під'їхав до входу, нас побачили б з вікна.

Вона мовчала. Я лише бачив, як блищать її очі — гаряче, мов чорні вуглини. Увімкнув запалювання, додав газу і, звернувши на безлюдний бульвар, помчав угору.

Вона ніколи б не сиділа поруч, якби на презентації фірми її чоловіка (і, мабуть, її самої — бо вона там була найгарнішою) я не запитав свого друга:

— Чи можна з нею мати справу?

— Не знаю, тільки одного разу вона мене поцілувала.

— Як саме?

— На прощання. Але так, ніби хотіла зустрітися.

— То я йду знайомитись.

І одразу ж попрямував до того кінця шведського столу, де вона розмовляла з моїм редактором. Звідти якраз почулося:

— Зрозумійте ж, наш театр тут найкращий!

— Не знаю, не знаю, — відповів мій редактор, уже добре напідпитку, — не можу стверджувати. Я не театрал.

— Я — театрал, Гнате Гнатовичу, — миттю втрутився я. — І це справді так. Він найкращий!

Товстий, веселий редактор радо посміхнувся — йому, мабуть, здалося, що молодший колега вдало виручив його в найтяжчий момент світської розмови.

Того самого вечора вона запросила мене на свою виставу в російську драму, а від свого друга — підлеглого її чоловіка — я дізнався, що їй тридцять шість, а чоловікові — сорок вісім. Отож я був молодший за нього вдвічі, а за неї — рівно на третину. І всі троє ми народилися в рік Півня. Як вони вживаються удвох? Бо ж прислів'я твердить: двом півням не місце в одній хаті…

— Як ви можете писати українською мовою? — запитала вона, коли я підвіз її до свого дому.

— Із задоволенням.

Ми піднялися ліфтом на третій поверх — їй ліньки було йти пішки, я впустив її до квартири поперед себе, як кицьку. У вузькому коридорі вона одразу ж сторожко повела плечима і, не скидаючи плащ, заглянула до кімнати. Потім по вернулася назад і встромила парасольку у видовбаний пеньок, який я тримав саме для цього.

Кімната їй сподобалась. Білі стіни нагадували фотолабораторію. Над письмовим столом висіло кілька чорно-білих фото: високі кашкети, орли зі свастикою у кігтях, зірки, огорнені листям, і молоді обличчя з очима небесних мисливців.

— Хто це?

— Ерік Гартман. А це Вернер Мельдерс — перший, хто збив сто літаків. Оце Кожедуб — українець і найкращий з радянських асів. Шістдесят два збитих супротивники.

— А цей, без форми?

— Він взагалі-то не ас. Але цікава доля. У сорок першому збив трьох німців як радянський сокіл, а в сорок п'ятому закінчував війну в дивізії СС «Галичина» — пішки. Теж українець.

— А третій ліворуч?

— Мій дід. Сорок вісім офіційних перемог.

Вона глянула на мене з повагою, ніби це в мене їх було сорок вісім.

— А ви маєте офіційні перемоги?

— Лише неофіційні…

…Я все цілував її в губи, відчуваючи, що посміхаюсь і що немає в моїй квартирі нічого кращого за ці вуста, — навіть привиди згаслих у небі вікторій не могли зрівнятися з ними.

— Ви їх лічите?

— Кого?

— Неофіційні перемоги!

— Я полічу їх на схилі віку, коли матиму час.

Вона поклала мені руки на плечі. Не знаю, чи вміють люди проходити крізь стіни, але я отямився, лише відчувши, що вона стоїть за спиною і сміється.

— Чи вмію я засліплювати переслідувачів?

— Бачу, що ми порозумілись, — сказав я.

— Як саме?

— Без слів.

За мить її плащ лежав під ногами, як роздертий прапор. Біла блузка здійнялась аж під пахви, а спідниця здавалася пасом, затягнутим довкола стану. Зніжені сідниці вигравали під моїми пальцями. Ноги їй аж пригинало від млості. Господи, як їй кортіло! Як їй цього кортіло! Присягаюсь, мені раптом аж смішно стало. Я ледве утримався від переможного реготу.

Ми цілувалися довго. Здається, так довго мені не траплялося цілуватись від того травневого дня, коли я вперше притис до стіни в під'їзді свою однокласницю… А потім Поліна стала навколішки, видобула з моїх штанів ту звабливу річ, яку китайські святенники називали нефритовим пагоном, і заходилася полірувати її язиком. Виходило в неї так добре, що здавалося, наче то Господь посадив на мій прутень слизького рожевого равлика, який вирішив будь-що утриматись на цій гілці.

Така майстерність заслуговувала винагороди. Я теж припав до неї, наче ведмідь, що прихопив язиком стільник. Бо ж біс його знає — може, десь у своїй загадковій підсвідомості сподівався забратися туди, звідки колись вийшов на світ. Либонь, недарма первісні люди ховалися у печерах, — мабуть, вони нагадували їм затишні піхви…

Довгоноге тіло Поліни, неправдоподібно молоде, ніби воно належало двадцятирічній дівчині, аж звело від захвату, коли я поклав її грудьми на письмовий стіл, де ще лежало дві-три недописані статті, і ввійшов у неї на всю довжину, пославши стрілу Амура чи не в самісіньке її серце. А далі фільм утратив свою послідовність і викрутився кольоровими клаптями епізодів, у пам'яті від яких лишилося щось на зразок картини п'яного абстракціоніста, поверх якої наклеїли постаті з розшматованого порнографічного журналу…

І лише глянувши на годинник, помітив, що вже пів на четверту. Справжій далекий політ — три години. Між іншим, пального у «мессершмітта» вистачило лише на сорок п'ять хвилин бою. Можна було пишатися…

Через день уранці, підвозячи на роботу свого друга Петра, я розповів йому цю нічну історію. Петро працював в Інституті жабознавства Національної академії наук і саме їхав по платню, яку йому затримали за останні три місяці. Незважаючи на те, що він присвятив своє життя такій, здавалося б, далекій від політики темі, у нього, поряд з цікавістю до жаб, несподівано з'явилося ще й національне почуття. Важко скапати, чи було це проявом здоров'я, чи того, що за останні три місяці Петро не мацав не лише грошей, а й жінки, але він повчально сказав: