Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Я куплю її у вас… Ви ж книжки збираєте… Я дам вам сто… двісті…

Він виглядав жалюгідно, мені стало його шкода, я сказав:

– Облиште, не будьте смішні… Я бачив «Відплиття на острів Цітеру» в Луврі.

– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекціонер. – Але я дуже люблю Ватто, навіть бездарні копії… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, він заслоняв собою картину.

Тоді я згадав: щось він там мазюкав пальцем, силою відсторонив Колекціонера, схилився над картиною і на смужці, прокладеній розчинником, прочитав: «Wаtео».

Фраґмент. Ескіз. Заготовка до картини… Ориґінал!

Я схопив у руки картину за верхній край рамки, Колекціонер – за нижній, ми засіпали кожен у свій бік, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб є скарбом, я озвірів так само, як і мій суперник, мене палив сором, що тепер цілком зрівнявся з ним – я вже не сумнівався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готові були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьєра, і він опустив руки.

Вийшла стара з двома картинами й подала їх Колекціонерові. Він глянув на них, заахав і попросив:

– Залиште нас, добродійко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…

І коли стара знову зникла, Колекціонер підсунув до мене крісло, сам сів на друге і мовив примирливо, витираючи росу з чола:

– Погодьмося… Що хочете. Гроші… Будь-яку річ з мого музею. Навіщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали мені віддати…

Колекціонер удруге нагадав мені про те, що я теж колекціоную, він брав мене у спільники, пропонував нечистий гендель, і я чув, як мене облипає незримий бруд, від якого важко вивільнитися: я навіть у думці оцінив вартість дукача, і він здався марницею в порівнянні з можливою вартістю картини. Мені в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполі під час останньої моєї подорожі за кордон… Такий інтелектуальний, з гарною зовнішністю інженер не повернувся на теплохід, ми чекали на нього півдня, і даремно – він попросив притулку. Я і тоді, і зараз думав про те, що зрадником він став не відразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, він колись не зумів скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцінна картина, яка дісталася мені за марницю, дивилася на мене, я не міг її покинути тут і взяти теж не міг: благання Колекціонера присмоктувалися до мене, мов поліпи.

Я не підводив голови, а нашепти про гроші заповзали у мої вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота чимраз збільшувалася, названі суми подумки матеріалізувалися в речі.

– Тисяча… півтори… дві… п’ять… десять!

Спочатку я розбагатів перським килимом, потім імпортними меблями, далі – машиною, врешті – дачею; всього цього я не мав, усі свої заробітки від сценаріїв я проциндрив на подорожі за кордон, ці ж гроші дали б мені волю для творчості, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачі, в будинках творчості; фраґмент картини Ватто, який мені врешті-решт не потрібен, дозволив би відплисти на свій острів Цітеру, і ця втеча окупилась би новими моїми творами, потрібними людям.

Я вагався, хоч розумів, що саме це вагання є злочинним… Я подумав про Охоронця скарбів, який жив у дуже скромній квартирі, а володів замками не гіршими, ніж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував від явної загибелі тисячі скарбів і всі віддав людям, нині сущим і тим, які прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовні багатства, без яких хтось із його внуків, ним же обкрадений, може стати не захисником своєї землі, а відступником, бо не матиме на чому виховати в собі гордість за багатство духа предків… А може, той інженер, який став зрадником у Неаполі, може, він був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись віддав бабусин талісман, як непотріб, за дріб’язкову вигоду і став безродним?.. Усе це я розумів, а сам сидів і слухав, як засипають мене гроші, дуже багато грошей…

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврі: люди пориваються до корабля, що стоїть біля причалу, море розбурхане і тривожне, а там десь спокій, і радість, і багатство, тільки одна – не ця, що на фраґменті, – жінка, збентежена, сидить збоку і сумнівається, напевне, так само, як я тепер, – сиджу і прислухаюся до пісеньки савояра:

Окраєць хліба такий великий, аж не вміщається в мою свідомість; пропоновані суми з речей враз перемінилися в товстелезну пачку банкнотів, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових білетів загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, і побачив перед собою розпалені гарячкою очі Колекціонера. З напіввідслоненого вікна, з-за штори, падало на нього смужкою денне світло, його різночинська борідка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк від гарячки, мені хотілося глянути на нього від голови до ніг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну ціну, та ніг не побачив: він стояв переді мною на колінах так, як колись перед іконою в гуцульській хаті.

Я спитав упалим голосом:

– Ви маєте такі гроші? Звідки?

– Я маю велику колекцію, вона вартує більше!

– І готові віддати її всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав переді мною Колекціонер, а мені згадалася ще одна билиця про нього: він до крові побив свого сина, який з цікавості відчинив відмикачкою двері до комори з коштовностями… І тепер готовий їх віддати?

– Як ви віддасте мені свою колекцію? – спитав я.

– Разом з хатою. Жінка мене покинула, син геть пішов… Через нотаріуса, як купівлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самі?

Він мовчав, дивився благально на мене і ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспівував:

По дворах? З картиною Ватто? В ім’я чого? Я поволі вибирався з трясовини, в яку упхав мене своїми нашептами Колекціонер, сахнувся від хисткого трапа, на який мало що не ступив однією ногою, щоб відплисти на острів Цітеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматеріалізувалася у свій первісний вигляд – у скарби, награбовані в історії і замкнуті в тюрму, і в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, віддавши його Охоронцеві. Проте все це здавалось мені мізансценою з якоїсь комедії, бо що може чинити Колекціонер з картиною Ватто? Дивитись на неї буде? Продасть? Але кому? Таж навіть Ермітаж не заплатить йому стільки, скільки пропонує він мені. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: мені знову згадався інтеліґентний з вигляду інженер, який попросив притулку в Неаполі. Я побачив порожні багетові рами, картина – вирізана, захована в подвійне дно у валізі, Колекціонер-турист виїжджає в якийсь круїз, просить притулку десь в Афінах, Парижі або ж у тому-таки Неаполі і стає мільйонером… В одну мить я навіть зрадів такій перспективі: хай утікає негідник на свій острів, моє місто очиститься від нього, а його колекція опиниться в руках Охоронця скарбів, але тут же спіймав себе на думці, що візьму участь у злочині; ні, я повинен цю картину, яка належить світові, віддати…