Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Що мені додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумієте, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, і я – тепер. А тоді… А й справді – що?

Мисливець утікав від пурги на південний захід, він сподівався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумів тепер, що відбився надто далеко. Те відчуття волі, яке розпирало йому груди дві доби тому, коли вийшов у відкриту безлюдну тундру і побачив обрис північного краю Полярного Уралу, змінилося тепер щемкістю каяття за той, як на його вік, хлоп’ячий порив – утекти від людей, обов’язків, гамору, метушні, диму й посліду в первозданну природу.

Снігова навальна хуртовина, ударивши мисливця в спину, покотилася сірою курявою попереду; мисливець згадав, що людині, як і оленеві, слід іти лише проти пурги. Він поглянув на компас, у думці фіксуючи південно-західний напрям, куди зверне, щойно трохи вщухне буря, повернувся обличчям на північ і почовгав по твердій сніговій корі.

Вітер налітав з моторошним гавкотінням, мисливець задихався: замість повітря був тільки сніг; здавалося, що з обличчя хтось здирає шкіру; вії, брови, ніздрі сковував тонкий шар льоду, найменша гримаса обличчя спричиняла нестерпний біль.

Мисливець мимоволі подумав: скільки-то першопрохідців загинуло в подібній пурзі; колись він, захоплений романтикою подорожей, майже із заздрістю читав про знайдення пошуковими експедиціями слідів тих сміливців, а тепер, опинившись у такій самій ситуації, збагнув, що їхню мужність мусили обступати і страх, і розпука, і туга, і, можливо, лише усвідомлення того, що вони зробили перші кроки в невідоме, якщо й не окупляло їм втрату життя, то хоч втішало; він же не мав чим виправдати свою власну жертву. Бо чим – убитим зайцем-біляком?

Мисливець ішов проти бурі, відчував, що збивається з дороги, що вже й сам не знає, куди йде, він закричав у відчаї. Відчай віднімав силу, він зрозумів це і подумав з люттю: та невже для того, щоб витримати, вижити в цьому холодному пеклі, доконче треба відкрити нову землю або досягти Північного полюса? А може, я відкрив себе самого – іншого, глибшого, вищого – серед цієї безлюдної краси? Я бачив урочистість не зіпсованої людьми природи, відчував радість чистоти, спостерігав неповторну гру кольорів як ніхто до мене, бо мені не заважали, не ахали, не коментували, не штурхали від захоплення ліктем під бік!

Почуття жалюгідного каяття, яке почало було діймати мисливця спочатку, тепер зникло, він ще раз на мить пережив радість усамітнення, і майнула думка – вернутися в сторожку, до неї ближче, ніж до селища; у гірській долині пурги, можливо, й немає. Мисливець повернув на схід, пройшов кілька кроків і зупинився: там, близько, не було нікого, а в протилежному боці, далеко, жили люди… Він відчув, що тієї самоти, якої прагнув, здавалось, усе життя і якою тільки що втішав себе, починає боятися гірше смертельної небезпеки. Розум підказував іти до сторожки – там є сірники і сіль, а в ягдташі – вбитий заєць, та голосіння самоти вже долинало з того боку, від сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звір. Мисливець ступив ще кілька кроків, ще на кілька кроків віддалився від людей і відчув себе враз ніким, біологічною істотою, в якій відбувається обмін речовин, а можливість духовного обміну втрачена, він ніби опинився на іншій планеті, на якій побачив неймовірні дива, а розповісти про них немає кому.

Звір самотності ревів повсюдно, і мисливець утікав від нього, йшов обличчям до північного вітру, а лижі тягнули на захід, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не відбирав, а додавав мисливцеві сил…

– Це так важливо, Адріано, – закінчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвідомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобі потрібне ще чиєсь життя, і твоє теж комусь потрібне. А тоді людина все може…

– О так! – сказали разом Адріана й Нілочка.

– А ви знаєте, – звернувся Леонід до жінок, – що існує ще й так звана психологічна несумісність людей, яка дається взнаки в довгих походах, космічних польотах… Двоє великих друзів – Нансен і Йогансон, добираючись півтора року з льодів Арктики до Великої землі, перестали навіть розмовляти між собою…

– Я не думаю, що ви візьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жульєтту Жан, – коротко глипнула на Леоніда Адріана.

– Нізащо! – відрубав Леонід. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторові. Урівноважений, наполегливий і – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклоні голову аж до керма. – Тільки що це за роль? Русанова легко грати – він символ, опора, прапор. То люди, які оточують його, зі своїми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фільм. Так я бачу.

– О ні! – різко повернула до Нестора голову Адріана. – Я примусила б вас скинути з себе «бронзу», наліплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в її кігтики, – усміхнувся Леонід.

Біла змійка на асфальті враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотіла по всьому полотну. Машина вибралася на вершину перевалу, крізь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованої за схилом.

– Що ж, може, спробуємо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужність, і тоді Жульєтта Жан…

– Для тебе лише такий варіант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жульєтта пішла з Русановим в експедицію? Щоб тільки спати з ним?

– Адріано…

– Степане, режисер не розуміє задачі фільму. Повторіть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрібним комусь у біді. Так ви сказали?

– Приблизно так, тільки менш парадно.

Довкруги скаженів бора, а коли вихор, наче спіткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жульєтті про заполярне літо: пташині базари, пурпурово-фіолетові ломикамені, ніжно-голубі незабудки, жовті, червоні й білі маки, і вона бачила їх і йшла до них, – назустріч очевидній смерті. Та врешті Русанов зрозумів марність усіх ілюзій, він бачив, як слабне кохана, задихається, і розпука добралася до його серця: втямив, що погубив її. А вона могла б жити в теплі і спокої біля дітей і добропорядного мужа, він же вирвав її з тихої заводі, щоб пізнала бурю, і за ту радість пізнання сповна розплачується. Русанов звів угору руки й закричав:

«Навіщо, навіщо я це зробив?»

Жульєтті давно підгиналися ноги, вона хилилася до землі, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у ній решту сил, яких, здавалось, уже й не було, ті сили мусили видобутись, щоб підтримати зневіреного мужа. Жульєтта взяла Русанова за руку і, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой своє сумління, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би ні радості, ні муки, ні краси, ні смерті з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливі люди».