Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

А тоді мій погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – і аж здригнувся від реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засміявся я сам.

Колекціонер дивився на мене блідими, нічого не розуміючими очима, на мій сміх увійшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажіть, цю картину тримав хтось, крім нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаєте… – Плюскле обличчя жінки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекціонера. – Такий, знаєте, ну… Він довго тут сидів над нею з фарбами, різними пляшечками… Але не купив…

– Він погано знає французьку орфографію, жарт не вдався. Художник підписувався не Wateo, а Watteau.

– Фальшива?! – зойкнув Колекціонер.

– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…

Колекціонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врешті прошепотів:

– Ви… ви нікому не розповісте про нашу розмову?

– А що це дало б? Доказів нема… Хіба що напишу сценарій. Та так, щоб вас упізнали…

– Уб’ю!.. – засичав Колекціонер.

– Ну, ви на таке нездатні, – сказав я і, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радістю торкаючись пальцями в кишені піджака безцінного скарбу – важкого бабусиного дукача.

Їхали мовчки. Від яруги, до якої Нестор під’їхав заблукавши, а потім над нею майже дві години розвертався машиною, до перевалу залишалося не більше десяти кілометрів.

Машина виповзла з бакаїстого путівця на асфальт, він брався ожеледдю, а туман порошив білим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволі. Час ніби уповільнився; у мовчанні, довколишній темноті й тихій їзді – кожен мав змогу відшукувати в собі іншого, ніж він був тільки що над проваллям, і сама пригода з хвилини на хвилину ніби втрачала свою значимість. Несторові здалося навіть, що на перевалі, в колибі, де ждуть на них голодні артисти, він розповідатиме про випадок над прірвою з недбалою посмішкою, як про щось зовсім незначуще.

Бажання звільнитися від щойно пережитого діймало й Леоніда. Та бо й справді, страхи які – переднє колесо повисло над урвищем! Ще ж і не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв під стінкою в гестапівській катівні; інженер Степан, який сьогодні консультував зйомки на буровій, живцем горів, коли вибухнула свердловина… І актриса Адріана, і він, сценарист Леонід, навіть його скромна дружина Нілочка – всі задовго до нинішнього випадку пройшли важчі випробування.

За спинами, біля заднього скла, дзеленькали пляшки з горілкою, в машині запахло хлібом і ковбасою, всі були голодні й у думці раділи, що незабаром у товаристві артистів, які виїхали з бурової раніше, підкріпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в світлі фар вилася змійка снігової пороші. Кожен бачив її, хотів бачити, вона відволікала нав’язливі думки, будила віддалені асоціації, та снігова змійка виводила друзів з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, і всі вивільняться від пережитого. І враз це млосне очікування спокою обірвалося зовсім недоречною фразою:

– Отак починається пурга, – сказав Степан.

Мисливець міг передбачити біду: вчора сполохи на західному схилі неба віщували вітер. Та він не міг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тільки зсутенів короткий, ще безсонячний день, на південному заході засвітилася голубувато-фіолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неї ніжна, мов вуаль, спустилася зелена завіса.

Більше року, проживаючи на півночі, мисливець чекав цього видива, а його не було, він давно б уже виїхав – бурові роботи закінчилися – та все вичікував, ще ж лютує зима, може, з’явиться… І нарешті, на межі зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрі було поки що тихо й безвітряно, біла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарілася оргія кольорів.

– Степане, вам, мабуть, нецікаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адріана, не повертаючи голови: біла змійка, що втікала з-під коліс, товщала, вихорилася, здіймалася високо над дорогою, застеляла світ, свистіла, ревіла і знову безпомічно нишкла до асфальту, – Адріана пробувала і не могла викликати в уяві картину хуртовини. – Вас аж на північ носило, Степане?

– Було. Шукали нафту біля Хальмера.

– І бачили справжню пургу?

– Мені довелося боротися з нею чотири дні.

– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – і горіти, і замерзати через ту нафту? Уявіть, що ми вас знімаємо на плівку не тільки у вогні, а ще й у заметілі – і над усім, як символ людської мужності, самого сенсу існування – бурова вишка… Ха, а зал у кінотеатрі порожній…

– Та ні, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.

– О, це вже цікаво! А потім?

– Потім? Чотири доби на лижах без перепочинку.

Нілочка недовірливо подивилася на Степана, спитала:

– Чотири дні ви не їли, не спали і йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без їжі і сну…

– А що було робити – замерзати?

– Нілочко, – промовив поблажливим тоном Леонід, – в кожній людині приховані незвідані запаси сил, так звані надсили, і вони виявляються, коли…

– Коли людиною опановує страх, – докінчила за Леоніда Адріана.

– І не тільки, – незворушно відказав Леонід, він не бажав вступати в нову суперечку з Адріаною. – Любов до життя…

– Джек Лондон.

– Любов до ближніх…

– Чинґіз Айтматов. «Рябий пес біжить краєм моря». А втім, ви сьогодні виявили свою надсилу, Леоніде. Той камінь, що ви його підняли і поклали замість себе на сидіння, коли ми сповзали в провалля, не піднімуть і четверо.

– Скажіть спасибі. – Губи Леоніда згорнулися в дудочку.

– До смерті не забудемо… Несторе, – вже діловито промовила Адріана, – а чому б вам у майбутньому не зробити фільм про полярників? Амундсен, Сєдов… Консультанта маємо – того ж Степана…

– Якщо про полярників, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонід таки не стерпів, щоб не заперечити Адріані, таж її знання обмежені колом інформації десятикласниці!

– А й справді, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фільм про полярників, то тільки про Русанова. Річ у тім, що з ним пішла його наречена, геолог і лікар, француженка Жульєтта Жан. Їхні сліди знайшли ще в тридцять шостому році на Таймирі. Це – проблема! До чоловічих подвигів уже звикли. А то – жінка!.. І ніхто нічого не знає. Ось тобі, Адріано, карти в руки. Уяви себе на місці Жульєтти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його ідею з голоду й холоду на таймирському шхері?