Сергій Гальченко - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861

Твой, щирий друже, Михайло Щепкин.

1857 г., 20 дек[абря], Москва.

Привіт і поклін тобі, наш любий, наш славний Тарасе, од щирого серця і повності душевной! Радів і тужив я, чуючи про тебе, читаючи твої вірші красномовнії і кріпкодумнії, і на останку – і твої листи до Щепкіна, сього дивно-милого чоловіка, що і надзаходи віку світить і гріє душею своєю, як вранці світить і гріє яснеє сонце. Полетів би і я оце із ним до Нижнього – да ба! Нужда не пуска з Москви… живи, небоже, роби небоже, то й Бог поможе! Як кажуть на нашій Україні. Так хоч словцем сказаться, коли не в волі повидаться!

Прийми оці книжиці моєй праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця. Наполовину, здається, таки гарненький; дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь ласков, напиши мені, коли буде досужно! Да ще от яка просьба до тебе, наш віщий Бояне! Ми тут дуже бажаєм твоїх пісень і віршей, не тільки про себе, да щоб і в світ їх пустить через «Молву» да «Руську бесіду»: так чи не можна одолжить їми і мене, і видавцев помянених журналов, і всіх земляков… як то раді будуть, побачивши їх друкованими! Знаю те по слічній «Наймичці»! Бувай же здоровенький і ясненький, любий земляче! милий соловейку!.. Помагай Бог тобі, щоб-таки справді побачила тебе Україна на своїм розкошном лоні… бо вже вона все жде не дожде тебе із дальної чужини, і як в тій пісні співається:

Обнімаю ж і я тебе, коханий земляче, мислями моїми і серцем.

М. Максимович.

Кланяється тобі і моя жінка Маруся!

Поклонися от мене Вл[адимиру] Ів[ановичу] Далеві, коли вбачишся з ним. То ще добра людина на світі!

Посилаю тобі, брате Тарасе, з сею почтою «Оповідання» Вовчка. Як то ти їх уподобаєш! Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.

Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі що-небудь твоє напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якого часу. Одно – що тобі треба спростовати дорогу до столиці, а друге – з великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать. Слава твоя писательська тепер у зеніті, то вже треба оглашати себе голосним ділом, а не абияким. Послі 1847 году ждуть од тебе земляки річей великих. А послі вже й малими до їх обізвешся. От якби Гуса ти згадав або наново скомпоновав! Ми знаємо тільки початок:

У 4-й книзі «Руської бесіди» єсть дещо про Гуса. Прочитай да й виведи свою красну мову про його. Коли ж у тебе є гарні вірші і без Гуса, то пришли перше мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як «Наймичка», которої – сам бачиш – я не зопсовав. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушила, – нехай не виходить між люде розхристана й простоволоса, циганкою; нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька. Оце ж будуть тебе підбивать москалі, то ти не дуже подавайся і моєї ради не занехай. Почали ми з тобою велике діло, – треба ж його так і вести, щоб була нашому народу з наших річей шаноба.

Прощай! Пиши до мене. Лист твій читав я… да, правда, про сеє вже написав до тебе.

Твій П. Куліш.

1857, дек[абря] 22

С.-Петерб[ург].

Нижний Новгород.

Декабря 23-го 1857 г.

Незабвенный Николай Осипович! Сегодня я получил письмо от моей святой заступницы, графини Н[астасии] И[вановны], и только сегодня из ее бесценного письма узнал ваше мирное местопребывание, и сегодня же пишу вам, сколько время позволяет. Дело, изволите видеть, предпраздничное; я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник, даже сегодня. И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-тилетнего знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный! И действительно, это единственный и счастливейший человек между людьми: дожить до дряхлости физической и сохранить всю юношескую свежесть нравственную! Это явление необыкновенное! Мы не видались с ним с 1847 г. и, как мне воспрещен въезд в столицы, то он, старец-юноша, несмотря на мороз и вьюгу, едет ко мне единственно для того, чтобы поцеловать меня! Не правда ли – юноша? и какой сердечный, пламенный юноша! Я горжусь моим старым, моим гениальным другом, и горжусь справедливо. Не по причине сей великой гордости, а по причине великого недосуга вы извините меня, что я на сей раз пишу вам мало. Моя история вот в чем: в первых числах августа оставил я ненавистное Новопетровское укрепление с намерением пробраться прямо в Академию художеств; но на перепутье, т. е. в Нижнем Новгороде, меня полиция остановила и объявила, что въезд в обе столицы мне воспрещен, и вдобавок, что моя особа поручена ее непосредственной опеке, т. е. надзору. Я и застрял в Нижнем и пробавляюся теперь чем попало в ожидании будущих благ.

Последнее письмо ваше из Курска я получил и ответ свой адресовал на имя графини; но, вероятно, мое письмо не дошло к вам, потому что с тех пор уже прошло полтора года, а я сегодня только получил от вас известие. Не забывайте же меня, добрейший Николай Осипович, пишите мне хоть изредка, а пока остаюсь вашим аккуратнейшим корреспондентом и сердечно преданным вам Т. Шевченком.

Напишите мне подробно свой адрес, а мой адрес таков: В Нижний Новгород, его высокоблагородию Павлу Абрамовичу Овсянникову, с передачею такому-то.

От тобі брате Тарасе, гроші – аж 250 цілкових! Се за твої невольницькі пейзажі. Тут не знайшлось охочих; так я писав до наших панів, оцінивши 17 штук у 250 цілкових. Хотілось мені, щоб спóминки про твою святу для нас неволю були не в чужих, а в рідних руках, і чого бажав, те Господь і поміг мені вчинити.

П. Куліш.

1857, дек[абря] 23,

С-Петерб[ург].

2 генваря 1858.

Простите ли вы меня, моя святая заступница, за мое долгое молчание? Наверное простите, когда я вам расскажу причину этой грубой невежливости. 23 декабря получил я ваше драгоценное письмо, а 24-го приехал ко мне из Москвы гость. И кто бы вы думали был этот дорогой гость, который не дал мне написать вам ни одной строчки? Это был ни больше ни меньше как наш великий старец Михайло Семенович Щепкин. Каков старец? За четыреста верст приехал навестить давно не виданного друга. Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга. Он гостил у меня по 30 декабря. Подарил нижегородцам три спектакля, привел их в трепетный восторг, а меня, меня вознес не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив!