Євгенія Кужавська - Микола Зеров

Варто згадати гімназійного викладача давніх мов, до яких Зеров відчув потяг, певно, в ті роки, – латиніста Станіслава Болеславовича Трашба. Оскільки він викладав ще й у приватній гімназії Володимира Науменка, у коло його учнів потрапив і Максим Рильський. Тож Станіслав Трашба прищеплював любов до античного світу і мистецтва відразу трьом «неокласикам»: Миколі Зерову, Освальдові Бургардту і Максимові Рильському. Гімназійний клас, у якому навчався Микола Зеров, викладачі вважали «найреволюційнішим», про причини такого ставлення розповідає у спогадах О.Шульгин: « До українства в ті часи Зеров ще не признавався, мабуть, і не знав нічого про нього (а якщо і знав, то хіба що від мене). З огляду на його прізвище, а може, і на його білявість, я думав, що його родина російського походження, і тільки від М. Ореста (брата М. Зерова. – В. П.) я довідався, що батько М. Зерова – корінний чернігівець (прадід Миколи походив з Ніжинського повіту), а мати – корінна полтавка. Українське питання серед нас, гімназистів, усе ж виникало і з боку Зерова не викликало жодних заперечень. Ми виробили низку різних вимог, і серед них була одна: щоб у нашій гімназії введено було українську мову й історію. Коли я перед усією клясою прочитав ці пункти вчителеві німецької мови Юліянові Яворському, відомому вченому-москвофілові з Підкарпаття, він засміявся: “Академії не знають, чи є така мова, а ви хочете, щоб її викладали? ”». Клас оголосив Яворському бойкот, гімназисти відмовились ходити на його лекції.

Гімназійні роки відзначились також тим, що Зеров разом із другом видавали гумористичний журнал «Скучающий осьмиклассник», який сприймався як опозиційний до адміністрації закладу. У ті самі роки родина Зерових перебралась до Кролевця, де й проводив вакації гімназист. У Кролевці він заприятелював із Петром Горецьким, майбутнім мовознавцем. Разом із Горецьким Зеров вступив до університету святого Володимира в Києві на історико-філологічний факультет. Петро Горецький у спогадах відзначав: « Закінчивши у 1908 році гімназію, обидва ми, я і Микола, можливо, змовившись листовно, а, може, й особисто (бо протягом канікул 1908 р. ми іноді зустрічались в Кролевці), вступили на філологічний факультет Київського університету. Восени 1908 року ми поїхали разом на навчання в Київ і оселились вдвох в одній кімнаті ». Потім до товаришів приєднався Віктор Романовський, який оселився на тій самій вулиці в Києві – Паньківській. Так утворилась «трійця» друзів, про яку Зеров колись створить сонет «Трьом мандрівникам». Горецький згадував: « Ми, члени ‘‘трійці’’, як і члени київської університетської громади, уживали української мови на знак протесту проти пригнічення царизмом української культури та мови. Крім того, уже на перших курсах університетського навчання ми виробили такі погляди: немає безнаціональних народів; кожний народ у своєму поступі ставить собі прогресивні інтернаціональні завдання, але здійснює ці завдання в національних формах… Найважливішою ознакою нації є мова – засіб найширшого культурного розвитку. Тому ми, наш невеличкий гурток (‘‘трійця’’) і багато членів київської університетської громади, старалися підтримувати українську мову і сприяти її розвиткові та вдосконаленню як в усній, так і в писемній формі ».

Архівіст Романовський не згадав номер будинку, у якому жив Зеров, а майбутня дружина Софія, з якою Микола Костьович познайомився у студентські роки, навесні 1912 року, не знала його адреси, бо вважала неприйнятним ходити додому до знайомого юнака.

Початок університетьського навчання Зерова і Горецького ознаменувався відкриттям у Києві Українського клубу «Родина», головою правління якого був Микола Віталійович Лисенко. Микола Зеров став постійним відвідувачем вечорів клубу за адресою: вул. Володимирська, 42. Саме в цьому клубі він міг би познайомитися з Максимом Рильським, однак їхня зустріч і знайомство відбудуться аж 1923 року. Рильський залишив спогад про ті вечори: «З часу відкриття клубу я, гімназистик, раз у раз ‘‘нелегально’’, знявши з кашкета герб, ходив на щотижневі клубні вечірки-концерти. То бували не тільки ‘‘просвітянські’’ ‘‘музично-вокальні вечори’’ з неодмінним ‘‘Ой казала мені мати…’’, а часто й серйозні концерти камерної музики, з найдіяльнішою в них участю Лисенка таки. Мали вони безперечне виховальне для нашого суспільства значення. Тут виконувались і речі таких класиків, як Гайдн, Моцарт і Бетховен (інколи вперше в Києві), і твори новіших композиторів» .

Максим Рильський уже 1910 року мав видану збірку «На білий островах», а Микола Зеров вперше побачив своє прізвище надрукованим у збірнику Сергія Єфремова «Над могилою Б. Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті» (К., 1910) – упорядник включив до збірника виступ Зерова на похороні. Про атмосферу в Києві того часу писав і О. Шульгин: « Приїжджаючи на вакації до батьків, я майже завжди сходився з Зеровим. При перших же зустрічах я відразу відчув, що в університеті Зеров знайшов справжніх учителів. Він дуже серйозно працював над клясичною філософією і літературою, які його глибоко захопили. Пам’ятаю, як щиро я його з цим поздоровляв. А в один з дальших приїздів я довідався від мого покійного брата Володимира – який був тоді одним з тих студентів, коло яких гуртувалася українська молодь, – що на зборах у нього в хаті бувають брати Зерови ( Микола і Дмитро. – В. П.). Я побачився з Миколою і вже тоді ясно помітив, що ‘‘принципи’’ свої він таки знайшов, що він став глибоко свідомим українцем…»

З майбутньою дружиною – Софією Федорівною Лободою – Микола Зеров познайомився у студентській їдальні, що розташовувалась поблизу Володимирського собору на вулиці Гімназійній (нині – Леонтовича). Студент-ерудит розважав за обідом усіх трьох сестер Лобод: разом із Сонею обідали курсистка і гімназистка – Євгенія і Ганна. Сестри називали його «енциклопедією» за уміння підтримати розмову на будь-яку тему. Зеров розважав їх дотепами і цікавими історіями, а коли довго не міг дочекатись, лишав записку на серветці:

Софія Федорівна у спогадах про чоловіка відзначала: « Життя людини проминає дуже швидко. Тільки молодість не бачить цього, не думає про це. Ніколи не писала я щоденників, не зберігала листів. Усе це здавалося зайвим… А все ж багато чого з дорогого, далекого минулого пам’ять таки зберегла. Незважаючи на те, що життя моє склалося не просто, я вдячна своїй долі за мою зустріч із Зеровим, за мої радощі й печалі, що їх ця зустріч подарувала мені… Коли я пригадую молоді роки, образ Миколи Костьовича постає переді мною цілком виразно. Він був середнього зросту, досить стрункий, рухливий, худорлявий. Одягався скромно, але дбайливо; взуття було вбоге, як в усіх студентів в ті роки, але завжди чисте. Гарним на вроду назвати його не можна було, але й не помітити його серед натовпу студентів теж було неможливо. Він явно вирізнявся вмінням поводитися, якоюсь милою та природною інтелігенцією, життєрадісністю ».