Євгенія Кужавська - Микола Зеров

У жартівливому циклі сонетів «Зламався зуб» Зеров, змішуючи стилі, згадує і «Сонічку» і свого конкурента Сергія (напевно, Сергія Назимова, який теж виявляв знаки уваги до Соні Лободи і покинув Київ разом із білогвардійцями).

У 1911–1912 рр. Зеров починає друкуватися в журналі «Світло», з’являються його літературно-критичні публікації, невеликі за обсягом презентації українських книжкових новинок. То було періодичне педагогічне видання, що боролося за українську школу, редактором-видавцем якого була Марія Старицька. Столипінські циркуляри оголошували боротьбу з українством державним завданням, «Світло» ж намагалося відстояти рубежі українства бодай на педагогічній ниві. Трохи більш ніж за півроку в оперному театрі у Столипіна стрілятиме колишній випускник 1-ї київської гімназії Дмитро Богров. На цю подію відреагує в листі до Романовського Микола Зеров: « А Столипін таки дав дуба ». Хоч сам Зеров не намагався зануритися в стихію політичної боротьби і визначав своїм завданням культурницьку роботу. На сторінках «Слова» він уперше вступає в полеміку із Сергієм Єфремовим, висловлює сумніви щодо його теорії культурної залежності міста від села і вбачає перспективи національно-культурного порятунку в залученні до цього процесу урбаністичного сегмента. У «Світлі», окрім бібліографічних розвідок, Зеров починає друкувати і літературно-критичні статті, наприклад стаття «Пам’яті М. Коцюбинського» («Світло», 1913, № 8), рецензія на монографію С. Єфремова про Івана Франка «Співець боротьби і контрастів»: поступово бібліограф Зеров перетворюється на літературного критика.

У наступні 1913–1914 рр. Микола Костянтинович працює над дипломною роботою під керівництвом приват-доцента Василя Данилевича. Тема дипломної роботи: «‘‘Исторіи презільной брані’’ Григорія Грабянки». Про наукового керівника Зеров був не надто високої думки, той просто не заважав йому працювати. Можливо, саме тому, що не знайшов собі сильного керівника, який міг би забезпечити йому протекцію, Микола Костянтинович не залишився при університеті. Тож із серпня 1914 року наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначають викладачем історії в златопільську чоловічу гімназію. Так починається златопільське «заслання», яке протриває аж до весни 1917 року.

З початком війни майбутня дружина Миколи Костянтиновича Софія Лобода вирушить на фронт як сестра-господиня на харчувальному пункті для робітників, Микола Зеров зустріне світову війну у відкритому всім вітрам Златополі. Тут викладач Зеров стає улюбленцем двох гімназій – жіночої і чоловічої. У жіночій він починає викладати з 1916 року. І хоч його гімназійний друг Олексій Гольденвейзер був здивований, дізнавшись, що однокласник приміряв педагогічне амплуа, Микола Костянтинович уперше продемонстрував викладацький хист саме у Златополі. Гольденвейзер, з яким Зеров випускав того самого «Скучающего осьмиклассника» писав йому у листі: « Итак, Вы педагог! Простите, но с трудом представляю себе Вашу ироническую физиономию на учительской кафедре ». Однак учні Миколи Костьовича згадували лекції як цікаві, адже виклад думок професора вражав ясністю, легкістю, мав гарну структуру. Нерідко у спогадах відзначали гарну дикцію і приємний голос, а також найдивніше – «внутрішнє сяйво», яке й робило викладача особливим. Студентам імпонувало і те, що їхній професор – вправний спортсмен, неабиякий ковзаняр.

У Златополі Зеров пише поезії, переважно російською, присвячуючи їх місцевим музам – сестрам Ромасюковим, перекладає французьких поетів, якими захоплювались однокласники під час навчання в гімназії, переписує вірші Анни Ахматової (в архіві збереглося кілька її поезій, переписаних рукою Миколи Зерова).

Як згадує Віра Ромасюкова: « Він був тоді якийсь самотній, тому, можливо, й горнувся до нашої сім’ї. У нас все-таки тримався український дух, а він був щирим українцем…»

Златопільське заслання, відрізаність від культурного київського життя тяжко даються Зерову – тут він втратив зуби, а потім змушений був лікуватися від нервової хвороби в київських водолікарнях. Віктор Петров писав, що Зеров у той період життя « повстає проти себе, рве з дійсністю, руйнує цілковито дійсність назовні, щоби ствердити єдину й виключну, абсолютну дійсність свого ізольованого ‘‘я’’. Шлях у хворобу, шлях нервового потрясіння, абсолютної свободи суб’єктивного. Я вже згадував: таке було. Була нервова хвороба, лікування у водолікарнях…»

Революція звільнила Миколу Зерова від Златополя. Можемо припустити й інший варіант і погодитись із думкою Віктора Петрова: у Златополі Зерову довелося опинитися на зламі долі й обирати шлях – провінційного вчителя з перспективою дослужитися до звання статського радника чи повернення у столицю у вир національно-культурної боротьби. Знаємо, що обрав останнє. У спогадах Софії Зерової читаємо: « Його учні влаштували для нього врочисті й зворушливі проводи, виголошували промови, на які він також відповідав, а потім схвильована молодь, що його гаряче полюбила, внесла Зерова на руках до вагона поїзда ».

З вересня 1917 року Микола Зеров починає викладати у Другій українській державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, що відкрилась на підставі постанови Тимчасового уряду від 8 серпня 1917 року у приміщенні художньої школи на Сінному Базарі. Про це згадує П. Филипович: « Хвиля національного відродження прокотилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету. Разом зі своїм другом А. Пінчуком він кидається у вир українського культурно-громадського життя. Вони вдвох організовують українське життя в Златополі, виступають з читанням публічних лекцій про видатних діячів української культури. Але це тривало недовго… Через кілька місяців проголошення державної незалежності Микола Костьович отримав запрошення від Другої Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства на посаду викладача української мови. Звичайно, столиця України, де творилася нова культура молодої нації, вабила його ».

У Києві Микола Костянтинович оселяється в будинку під номером 17 на вулиці Велика Підвальна (нині – Ярославів Вал). Маршрут від Сінного базару до Золотих воріт стає звичним у житті Зерова, його однодумці та друзі оселяються у квартирах уздовж цього маршруту, Микола Костянтинович потрохи починає поринати у насичене культурне життя Києва. Пише рецензії, перекладає римлян, викладає в гімназії латину, а також працює бібліотекарем, відвідує салон Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича. Про її салон читаємо у спогадах Михайла Рудницького: « Очевидно, Вороний тільки що одержав адресу Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича, де звичайно в суботу ввечері збирались її друзі. Були там не тільки літератори, а й такі любителі літератури, як математики Кравчук, Шарко та її товариші по роботі – гімназичні вчителі ».