Євгенія Кужавська - Микола Зеров

Літературно-мистецьке життя Києва гуртувалось довкола кав’ярень: на противагу російському ХЛАМу (вул. Миколаївська, 5, нині – Городецького) відкрили «Льох мистецтв» у підвалі будинку Льва Гінзбурга (вул. Миколаївська, 9). Відвідував Микола Зеров і «Кривого Джімі», як згадує Галина Журба: « Невеликого зросту, все привітно усміхнений, бадьорий і дотепний. Сміявся, закриваючи рукою щербаті зуби. У чорному пальтечку, із синім шаликом круг шиї, мав щось завжди веселого сказати притишеним голосом, нахилившись близько ».

Редакція «Книгаря», у якому в ті роки почав працювати Зеров, розташовувалась біля Золотоворітського скверу в будинку на розі Великої Володимирської і Великої Підвальної.

Віктор Петров згадує Миколу Костьовича у період його редакторської діяльності: « Зеров підводився, сяючи приязною усмішкою беззубого рота. Тиснучи вам руку, він нахилявся корпусом у бік простягненої правиці. Власне, це було так: рука від плеча до ліктя притиснена до корпуса, корпус зігнено і нахилено вперед, і руку од ліктя, під гострим кутом, поземо, обернено навстріч одвідувачеві. Сила потиску, ступінь зігнутості відповідали мірі урочистості привітання ».

Щодо роботи Миколи Зерова Петров зауважує: « Довершеності Зеров прагнув у всьому: в роботі над віршем, в застругуванні олівця, правці коректи, заварці чаю, при виборі каракуля до комірця пальта або примірюванні у кравця костюма. Однак він і найменше був педантом чи формалістом: у ньому не було жадної риси од “людини в футлярі”; джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров розкривав себе в ентузіазмі » і додає: « Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне».

З «Книгарем» Микола Зеров переживає другу більшовицьку окупацію, денікінщину, третю більшовицьку окупацію і поляків. Працювати нерідко доводилось під кулями – у редакції та гімназійній аудиторії, тож можемо лише уявити витримку і впертість Миколи Костянтиновича. Як згадувала його дружина Софія Федорівна: « У місті одна влада змінювалась іншою, і з кожною знайомих ставало все менше ».

У голодному і холодному Києві 1920 року в Борисоглібській церкві Микола Зеров обвінчався із Софією Лободою. Дата весілля – 13 лютого, однак молодята не зважали на «нещасливе» число – поспішали побратися до Масниці, під час якої не вінчають. Софія Зерова згадувала: « І ось 12 лютого 1920 року відбулася вирішальна розмова про наші дальніші взаємини, під час якої Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своєму майбутньому житті, а він би сам цього дуже хотів. Я відповіла: ‘‘Гаразд, одружімося і живімо разом’’. Постановили справи не відкладати і повінчатися на масниці, яка розпочиналася за два дні. Але наступного ж дня, ранком, що було зовсім незвичним, прийшов дещо схвильований Зеров і сказав, що він був у священика, і той повідомив його, що на масниці не вінчають, а сьогодні останній день, коли ще можна повінчатися, тому Зеров, на власний ризик, не мавши часу побачитися зі мною, уже домовився зі священиком, що той повінчає нас о другій годині (було якраз 13 число, яке вважається за нещасливе, але ми не були забобонними і не надали цьому ніякого значення). Спершу я трохи розгубилася. Не сподіваючись, що це відбудеться так хутко, я саме того ранку віднесла полатати свої святкові черевики, а вони в мене були єдині. Але Зеров мав такий благальний вигляд, що я відразу ж побігла до шевця забрати свої черевики назад. Так я й вінчалася в черевиках з протертими підметками. Та все це для нас обох було байдуже ».

У Києві лютував тиф і голод, під Києвом тривали бої. У гімназії, в якій викладав Микола Костьович, склалась катастрофічна ситуація з викладачами: хтось відмовився від лекцій, когось заарештували, інші виїхали з міста. Від зворотного тифу після перенесенної операції у травні 1920 року помер Георгій Нарбут. Зеров у спогадах про Георгія Івановича напише: « Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас – і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба ».

У 1918–1920 роках Зеров виступає як літературний критик і перекладач. Про літературну критику він говорив: « В критикові – чи не так само, як і в перекладачеві, цінні своєрідність та глибина сприймання, вразливість, смак, спеціальна обдарованість. Бо як би не говорили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом».

У ті роки виходить друком його стаття про Івана Нечуя-Левицького, понад десять рецензій, які він друкував у «Книгарі». Рецензії його нерідко були нищівними для авторів: «бездарність автора надзвичайна, невидана й нечувана» – пише Зеров про збірку І. Федорченка «Летюча зоря»; «провінціальний несмак» – робить висновок про М. Мандрику і його збірки «З книги гніву», «Пісні про анемону»; «примітивність така, що вражає і навіть зворушує» – дістається збірці Л. Козара «Степові зорі».

Зеров критикує поетів за наслідування, що породжувало вторинність. Паралельно досліджує творчість Лесі Українки, аналізує поезії Івана Франка, врешті видає власну збірку перекладів – «Антологію римської поезії». Однак життя в Києві стає дедалі складнішим, отож, Зеров із дружиною переїздять у Баришівку, сподіваючись у провінції перебути найтяжчі роки.

З 1 жовтня 1920 року Микола Зеров починає викладати історію в баришівській соціально-економічній школі. Баришівка й справді видається порятунком: Київ лишається без електрики, палива, води. Освальд Бургардт згадує, що « Баришівка натомість пропонувала ‘‘пайок’’: кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лампи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років ».

Баришівка виявилась колоритним селищем, у якому жили дивом не розкуркулені чинбарі. Зі спогадів Софії Зерової дізнаємось: « Восени 1920 року ми переїхали з Києва до Баришівки і прожили там близько трьох літ. Баришівка була в ті роки тихою вигідною провінцією, містечко вважалося ‘‘заштатним’’ і справді мало чим було схоже на місто, радше виглядало воно як українське село. Будиночки мешканців були оточені садками, в містечку був ‘‘Волвиконком’’, школа, місцевий клуб ‘‘Просвіта’’ і три церкви. Серед мешканців було багато чинбарів, які виробляли шкіру і, порівняно з нами, жили вельми заможно ».