Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко

БРАТ:Плакати мене змусить лише одне: якби мою маленьку сестричку страшне лихо спіткало. Але ж я її завжди пильнував, окрім сьогоднішнього вечора, коли вона втекла від мене. За ці всі роки мого пильнування, вона втекла всього на кілька годин. Невже ж цій дурепі треба так мало часу, щоб упасти на когось?

СЕСТРА:Ця справа багато часу не вимагає. Воно приходить, коли хоче і все перетворює в одну мить. В одну мить нівечить коштовність, яку ти бері роками. ( Хапає якусь річ і кидає об підлогу .) От і склеюй тоді уламки. Кричи, волай, а розбитого не стулиш.

Входить батько. Переходить, як і першого разу, кухню, і зникає.

БРАТ:Допоможи мені, сестро, допоможи. Ти від мене сильніша. Я не стерплю цього лиха.

СЕСТРА:Лихо для всіх людей нестерпне.

БРАТ:Поділи його зі мною.

СЕСТРА:Я вже ним і так повна по вінця.

БРАТ:Піду закроплю душу ( Виходить. )

Батько повертається.

БАТЬКО:Ти що, дочко, плачеш? Я чув буцімто плач. ( Сестра зводиться на ноги. )

СЕСТРА:Ні. Я наспівую. ( Виходить .)

БАТЬКО: І добре робиш. Співом лихо відганяють (Виходить.)

За якусь хвильку дівчисько вилазить із-під столу, підходить до вікна, відчиняє його і впускає Зукко.

ДІВЧИСЬКО:Черевики скинь. Як тебе звати?

ЗУККО:Зви як хочеш. А тебе?

ДІВЧИСЬКО:У мене немає більше імені. Мене всі звуть іменами маленьких звірят: пуцьвірінком, ластів'ям, горобчиком, жайворонком, шпаченятком, голубкою, соловейком. Я волію, щоб мене звали щурям, гадюкою гримучою або поросятком. Що ти робиш у житті?

ЗУККО:У житті?

ДІВЧИСЬКО:Так, у житті: твоє ремесло, твій фах, як ти гроші заробляєш, і все те, що всі люди роблять?

ЗУККО:Я того не роблю, що всі люди роблять.

ДІВЧИСЬКО:Гаразд, тоді скажи, що робиш ти.

ЗУККО:Я таємний агент. Знаєш, що це означає, таємний агент?

ДІВЧИСЬКО:Що таке таємниця, я знаю.

ЗУККО:Агент, та ще й таємний, подорожує світом, він озброєний.

ДІВЧИСЬКО:Ти маєш якусь зброю?

ЗУККО:Певно, що маю.

ДІВЧИСЬКО:Покажи.

ЗУККО:Ні.

ДІВЧИСЬКО:Виходить, ти беззбройний.

ЗУККО:Дивись. (Дістає ножа.)

ДІВЧИСЬКО:Яка ж це зброя?

ЗУККО:Цим можна вбити не гірше, ніж будь-якою зброєю.

ДІВЧИСЬКО:Окрім убивства, чим він ще займається, таємний агент?

ЗУККО:Мандрує, до Африки їздить. Знаєш Африку?

ДІВЧИСЬКО:Ще й як!

ЗУККО:Я знаю в Африці такі куточки, такі високі гори, де постійно йде сніг. Ніхто не знає, що в Африці йде сніг. Нічого у світі так не люблю, як африканський сніг, коли він сіється над замерзлими озерами.

ДІВЧИСЬКО:Хотіла б і я побачити той африканський сніг. Хотіла б покататися на ковзанах по замерзлих озерах.

ЗУККО:А ще там є білі носороги, що бігають у снігопад по озеру.

ДІВЧИСЬКО:Як тебе звати? Скажи своє ім'я.

ЗУККО:Свого імені я не кажу ніколи.

ДІВЧИСЬКО:Чому? Я хочу знати твоє ім'я.

ЗУККО:Це таємниця.

ДІВЧИСЬКО:Я вмію берегти таємниці.

ЗУККО:Я забув його.

ДІВЧИСЬКО:Брехло.

ЗУККО:Андреас.

ДІВЧИСЬКО:Ні.

ЗУККО:Анжело.

ДІВЧИСЬКО:Не смійся з мене, а то закричу. Воно не з таких імен, як ти називаєш.

ЗУККО:А звідки це тобі відомо, якщо ти його не знаєш?

ДІВЧИСЬКО:Дарма. Я його вмить розпізнаю.

ЗУККО:Не можу сказати.

ДІВЧИСЬКО:Навіть як не можеш, усе таки скажи його.

ЗУККО:Ні. Боюся біду на тебе накликати.

ДІВЧИСЬКО:Пусте. Скажи його все-таки.

ЗУККО:Як я його скажу, то помру.

ДІВЧИСЬКО:Помирай, але скажи його.

ЗУККО:Роберто.

ДІВЧИСЬКО:Роберто, а далі?

ЗУККО:Досить і цього.

ДІВЧИСЬКО:Роберто, а далі? Як не скажеш, то закричу, і мій брат, а він гнівом кипить, уб'є тебе.

ЗУККО:Ти казала, ніби знаєш, що таке таємниця. Ти й справді знаєш?

ДІВЧИСЬКО:Це єдина річ, яку я знаю досконало. Скажи своє повне ім'я, скажи повне ім'я.

ЗУККО:Зукко.

ДІВЧИСЬКО:Роберто Зукко. Ніколи цього імені не забуду. Ховайся під стіл, сюди йдуть.

Входить матір.

МАТІР:Ти розмовляєш, соловейку, сама з собою?

ДІВЧИСЬКО:Ні. Я наспівую, щоб лихо відганяти.

МАТІР:От і гаразд. (Побачивши, розбитий посуд.) Це дрантя давно мені очі муляло.

Виходить.

Дівчисько лізе до Зукко під стіл.

ГОЛОС ДІВЧИСЬКА:Ось ти, соколику, мій віночок розвив. Що ж, бережи його. Тепер ніхто інший не зможе мені його розвити. Він буде з тобою поки ти житимеш, буде з тобою навіть тоді, як ти забудеш мене або помреш. Я тебе відмітила, як забіяку відмічає рубець після бійки. Забуття мені не загрожує, бо я вже не маю чого іншому віддати; скінчено, кінець, аж до кінця моїх днів. Я віддала його, мій віночок у тебе.

Реєстратура в борделі Маленького Чикаго.

ІНСПЕКТОР:Мені сумно, хазяйко. Серце так щемить, а чого — не знаю. На мене жура часто находить, але цим разом щось я зовсім розклеївся. Звичайно, коли я в поганому гуморі, і мене тягне на плач або на самогубство, я шукаю причини такого стану. Перебираю в голові усе, що сталося протягом дня і ночі, або напередодні. І завжди знаходжу якусь маленьку прикрість. Вона мені дошкулила не зразу, а, немов отой клятий мікроб, угніздилася в серці, аби потім точити його та гризти. А що далі? Досить мені здогадатися, через яку маленьку прикрість я оце страждаю, як я вже сміюся. Мікроба цього, себто, мов ту вошу, під ніготь, і все гаразд. Але сьогодні хоч скільки я дошукувався, вертаючись назад до подій аж трьох останніх днів, прикидаючи туди, прикидаючи сюди — все одно почувався, як рак на кошу, так і не з'ясувавши, звідки цей сум, що стискає груди.

ХАЗЯЙКА:Забагато ви порпаєтесь у трупах і в цих усіх історіях із шпаною, інспекторе.

ІНСПЕКТОР:Трупів не так уже й багато. Натомість шпани, це правда, її аж роїться. Ліпше б воно було так: більше трупів, але менше шпани. Та вже пора мені, хазяйко. Прощавайте.

З одного номера виходить Зузко. Замикає двері на ключ.

ХАЗЯЙКА:Ніколи не кажіть прощавайте, інспекторе.

За якусь хвилинку входить перелякана повія.

ПОВІЯ:Пані, пані — у Маленькому Чикаго нечиста сила завелася. У дільниці паніка, повії не працюють, полісмени лише очима лупають, клієнти повтікали — у всіх руки опустилися, усі ошелешені. Пані, ви прихистили у своєму домі демона. Цей хлопець, із недавніх прибульців, рота не розтуляє, не відповідає на запитання дам, аж думаєш, чи не безголосий він і безхвостий; проте, в цього хлопця такий лагідний погляд — він гарнюня, тож, про нього між дамами часто точаться всілякі розмови. Он, якраз він виходить слідом за інспектором. Ми, дами, його пантруємо, відпускаємо про нього жарти, снуємо здогади. Он він іде позаду інспектора, опанованого глибокою задумою; чатує кроком, ніби його власна тінь; тінь зменшується, стаючи, як опівдні, і підступає все ближче і ближче до згорбленої спини інспектора, ой-ой, що це? З кишені мундира він вихоплює довгого ножа і встромляє його у спину бідоласі. Інспектор зупиняється, але не обертається. Тихо похитує головою, ніби глибока задума, в яку він був поринув, підказала йому якесь рішення. Потім усім тілом брязкається об землю. Ні вбивця, ні його жертва ні разу не глянули одне на одного. Очі у хлопця прикуті до револьвера інспектора; ось він нахиляється, бере зброю, кладе до кишені і спокійно йде собі. Такий спокій буває лише в демона, пані. Ніхто не зворухнувся, усі стоять, мов з каменю тесані, тільки проводжають його поглядом. Хлопець уже пропав у юрбі. Ви, пані, впустили під свій дах диявола.