Юрій Пересічанський - Наодинці з життям. Поезія

Скороспіла весна у намисті проталин,
У циганському маєві вільх:
«О, невже ми надовго від літа відстали?» —
Стигнуть бідкання стиглих вітрів.

Про смертельну поразку беззбройних морозів
Видноколом беззубих ротів
На крутому із лютого в березень розі
Тьми жорстокий герольд сповістив.

Але вже набубнявів Геракл стобарв'я —
Брунькування квітневих світів
Накладе він на гідру пітьми незабаром,
На безсмертя зимових голів.

Вже бо вирію мрія вагітна прильотом
Всепташиного вибуху барв.
Чорно-біле відлуння посмертного фото
Хто б минулому подарував?

Ще наче й сивина не вкрила скроні,
І яструбиний не підводить зір,
Ще наче й плечі, й руки міці повні,
І шляху далеч не страшна для ніг.

Та все частіше щось під вечір втома
Снодійно спокушає: «відпочинь».
Усе тьмяніший молодості спогад —
Яка зваблива солов'ями ніч.

Все впертіші буденності турботи
У намагані марнотою днів
У дріб'язковостей коловороті
Відгородить мене від зваб весни.

У квітування день, у день весняний
Забрів я нещодавно в диво-ліс
Й гукнув навперейми із солов'ями —
Та відгомону вітер не приніс.

Я вже й не знаю, чи гукнув насправді,
Чи лиш гукнути в далину хотів,
Та певно знаю, скільки не гукав би,
Ніхто б усе одно не відповів.

І все настійніший приходить сумнів,
Чи це насправді, чи й насправді я,
Той відчайдух, що сміло і бездумно
Кидався в бійку з молохом життя.

Я навіть вже й не мріяв досягти всієї величі
тієї гідності,
З якою височінь тополі
німому всемогуттю неба
Вклоняється з веління вітру,
Який впритул до скрадливого шелесту
нажаханого листя
Проносить усевладний подих із глибин землі
Аж до височини схиляння тополиного.
Я навіть вже й не думав піднестись до розуміння
Суті неуловимості й прозорості тієї сили,
З якою незмірний безлад простору поволі набрякає
Гнітючим клубочінням хмар,
Де в загадковій послідовності появи й зникнення
Скороминущих ликів якогось
утаємниченого
небом
божества
Ти тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчутя,
Що єдиносталим у цім світі може бути
лише постійний плин —
Я вже і відчуття цього хотів якнайскоріш позбутися,
Аж поривання вітрового вибух підхопив
мої розхристані думки
І через карколомність загибелі
всіх однозначних істин
у буруванні хмар
Поніс за обрій у падіння
на глибину взаємопоглинання
землі і неба в горизонті —
І вже нікуди я не міг подітися,
притиснутий до розуміння,
Що довічно небокрай триматиме мене
на віддалі мого збентеженого погляду,
Втікаючи від мене зі швидкістю, з якою
Не встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитись
Тому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе у спину
Віддавати крок за кроком свою самозакоханість
Покірному трави схилянню, де ієрогліфами
Загадкових тіней переплутані усі стежини сповідей
Про найкоротшу віддаль
між народженням і смертю —
про життя…

Знов підкрадається під саме серце,
Немов найпоаємніша з провин,
Змій віхоли безжально і відверто
Під саме серце – знов прихід зими.

Твердішає все м'якіть сліз осінніх —
Плоди кристалів незворотних втрат
Німі й прозорі в забутті сніжинок
Долоні талим болем холодять.

Молитися. Хурделиць завивання
Підспівують бажанню молитов
Не наших, не тутешніх – не благанню,
А виклику. Це вічний бій немов.

Вже стільки полягло ні в чім не винних
Надій, і мрій, і молодих посвят.
Покірно і безмовно, безнадійно
В наметах долі відчаї лежать.

Невже поразка? І невже навіки?
Невже не жаль? Як дивно – ні, не жаль…
Підступно і несхибно в серця світоч
Все глибше віхол вихори біжать.

Ще вчора грізні вензелі морозу
тримали вікна владою зими
в покорі срібній сліпоті, і ми
в чотиристінну пообідню прозу

поезію світів позавіконних
впускали крізь святковий карнавал
феєрій, скло віконне на кришталь
перечакловуючи віхол гоном.

Відлига зранку ж розвінчала гонор
пергаментів імперських у вікні:
гілля каракулі – чорновики
веснянки самозваної, відозви

повсталої посеред заметілей,
нарозхрист вплетеної в далей плин,
з-під січня визволеної весни
прозрілі раптом вікна нам відкрили.

Чотири вітри тепло б’ють у груди,
кайдани впали, руки – для обійм,
та мерзне пролісок на самоті —
пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде.