Юрій Пересічанський - Наодинці з життям. Поезія

Гоп – направо зліва – сіни літа навстіж,
Ех, дівкам даруйте ранки на вінки.
Сутіні не треба – всі марноти навпіл,
Геть від сумування з гуком навстрибки.

Щебетання – в серце, душу всю – назовні,
Очі – в очі, руки – в тебе на плечах.
Свято і неділя – очі сонця повні,
Ех, запам'ятаюсь я полян очам!

Пил, підбори – закрут, в боки – уклонився:
З пилом я музики з вітром підібрав.
Ех, цимбали й скрипка, бубон і сопілка —
Хоровод хмаринок з небом закружляв.

До заграви – радість, далі – щастя й щастя,
Далі вже не буду віку дівувать.
До цілунків – жарти, далі – гру на застіб,
Далі вже господарем буду гарувать.

На Купала скоки з ватри і до зірки —
Поведе так Місяць Нічку до вінця —
Попіл суму, кпинів і образ прогірклих
Полум'я розвіє —
гоп-ца —
гоп-ца-ца!..

Гоп – наліво справа – сіни літа навстіж,
Ех, дівкам даруйте ранки на вінки:
А дівкам би – танці, а дівкам би – заміж,
Голови крутили щоби парубки.

Оце так!
Оце так!
Оце так
гопак!

І ось, нарешті,
твої руки в моїх руках:
на кінчиках пальців твоїх
десять трепетів
десяти
священних заповідей острахом
лягають на моїх пальців
десять спокус
у десяти вогнях
гріхів смертельних.
Відмов своїм пересторогам
у довірі —
і десять наших доторків
в долоні наші зіллються
цнотливим сяйвом
недоторканності всіх
заповідей десяти.

Не те щоб нікуди іти вже зовсім,
Але якби й було куди – так ні —
Безмежна нехіть. Без мети. Наосліп.
За вітром. Наче у щасливім сні.

Я крила вже давно віддав мовчанню
Захмарних незрівнянних нот і рим
В чутті, що я почую їх вінчання
У реквіємі згаслої зорі —

В заграві тогосвітньої надії:
Так жаль – між нами потойбіч межа,
Яку здолать хіба що зблиску мрії,
Та й то, коли вже згасне плоті жар.

Надії… Вже забув я, як це, жити —
Все якось зовсім, зовсім повз життя.
Один. Один. Самотністю сповитий.
Стояти, бігти, йти – мета одна:

Хіба не все одно, мети цієї
Як скоро наближається межа?
В наближенні висот зорі моєї
Так швидко забувається життя.

Все вище й вище – і вже ось, здається!
Здається, лише руку простягти!
Стрімкіше все з-під ніг углиб несеться
Вчорашня недосяжність висоти.

Мені б тільки лист передать воєводі
Коня у галопі я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому вході
Зустрінусь я з нею. О Боже, хто ж знав?

Я степом летів, щоб устигнуть до ночі
Допоки в палаці горіли вогні,
Та вдома господаря я не заскочив —
Пан граф воєвода вертався з війни,

Чекали повернення пана під ранок
Мене ж зустрічала дружина його,
Дівча молоде, мов пташатко підранок,
Чекала на ранок мов лиха свого.

В очах тих сумних, немов небо під вечір
Життя її я, як в листі, прочитав:
За нелюба видали, мрії про втечу,
Огида, коли старигань пригортав.

Задовгих зізнань ми не потребували
На двох нам достало лиш декількох слів:
«Кохаю навіки», «кохана», «коханий» —
О ніч неймовірного здійснення снів!

Прихід воєводи під ранок сурмили
Із пані покоїв я вислизнув ледь.
Вже вдень я на Січ знов летів, образ милий
У серці леліяв – навіки цей лет.

Зустріли заздравно мене побратими
Піднесення пінного келих кружляв:
Брати запорожці, я в тому не винен,
Що серед бенкету хміль смутку пройняв.

О, пані графине, з тих пір я у битву
Як в шлюбну ту ніч, наречена де – смерть,
Кидавсь – та не те, щоб у битві не згинув —
Подряпини жодної… Хто ж береже

Від куль, ятаганів мене серед бою?
Я знаю, графине, твоїх молитов
Це захист – побрались ми наче з тобою,
І не розірвати по смерть наших доль.

То що ж, коли доля вже так наказала —
Від неї нікуди, нехай буде так,
Раз не оминути – піднімем забрала:
Чи пан, чи пропав – така доля, козак!

І поряд зі мною мої побратими —
Ми викрадемо із недолі гнізда,
Тебе, моя суджена пані графине,
І буде душа в нас на двох лиш одна.

Я серед пишноти козацького степу
На березі слави й могуті Дніпра
Збудую наш дім – нехай носить лелека
У затишок наш хлопчаків і дівчат.

Не бійся, графине, ніхто не образить
Бо в нас тут ні хлопа, ні пана нема —
Ставав кожен рівним і вільним відразу,
Хто тільки на землю козацьку ступав!

І все буде так, як нам заповідала
Та ніч, як в обіймах намріялось нам.
Побачиш, пишнот не зрівняти заграви
Із блиском оман, що судились панам.

Мені б тільки лист передать воєводі
Коня у галопі я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому вході
Я з нею зустрінусь. О Боже, хто ж знав?

Сніг лапатий, підмоклий,
як підошви мої,
Чвакіт шин,
чвакіт кроків
у повітрі висить;
Напівморок і дим —
мій сліпий поводир,
Через площу
крізь натовп
мене проведи,
До метро
ти мене доведи…
Місто надра свої
відкриває мені —
Вхід в метро – букву «М»
(аж від подиву зведені брови!) я
розшифровую:
«Всяк, хто ввійде,
облиште надію свою.
Ім'ярек
Аліг'єрович
Данте,
Рад вітати!»
Ескалатор,
безногий Вергілію мій,
Ти крізь натовп,
крізь землю
мене проведи
Усіма дев'ятьма
усе глибше
і глибше
В підземелля міське —
з підсвідомістю Харкова
хай з'єднаюсь я,
хай згадаю я…
Натовп суне назустріч,
щохвилини вихоплюю
Із потоку облич, рук і ніг
нову постать я:
Ближче, ближче,
вже ось, уже поряд ти,
Незнайомцю, на мить
ми з тобою віч-на-віч —
Не буваю з собою я ближче
у дзеркалі навіть,
Навіть з власною тінню
я ближче навряд чи буваю,
Та на мить це,
на мить це,
на мить…
Зблиск очей, губ загадка —
й потилицю, спину,
Незнайомцю, твою
я гублю назавжди;
Без кінця, без кінця,
без упину.
Невблаганного натовпу
ми протилежні потоки,
Нас розносять врізнобіч,
Ескалатори нас і вагони,
Невпізнанних, забутих,
підхоплюють
І розносять,
розносять
врізнобіч,
врізнобіч…
Так точнісінько
пам’яті плин
невблаганний вихоплює
Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить —
І спиною повернуті знову,
невпізнані знову
Із минулого тіні гублю я —
вже не докричишся:
Ескалатори днів і
вагони років
Нас розносять,
розносять
врізнобіч,
врізнобіч…
Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:
Відкривають метро —
оркестри, промови лунають,
Стрічка падає – диво! —
Місто надра свої,
місто душу свою відкриває!..
Ох, яка молода і щаслива
У святковому гаморі натовпу
мати —
У руки її затишку,
як у гніздечку, тримати
Полохливе пташатко
свого рученяти —
0 дитинства далекого
свято,
Віра в казку, у те, що
достатньо
нам неба для всіх
одного —
Не докричатися,
не докричатись…
Мій вагон підійшов.
Цей останній,
прощальний вагон,
Що давно в небуття відійшов,
Але знову
і знову приходить,
Щоб мене
відвезти на роботу,
Щоб мене
привезти із роботи,
На роботу – з роботи,
На роботу – з роботи…
Цей розмірений стукіт коліс,
нескінченний тунель…
Ескалатор, безногий Вергілій,
Проведи з підземелля до неба мене —
Десь там небо було,
І на всіх одного
вистачало
нам неба цього,
А тепер там
для кожного телеекран —
Не поділять ніяк
між собою програм.
Нескінченний тунель,
незліченні турботи:
На роботу – з роботи,
На роботу – з роботи,