Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому повiвав малиновий прапор, а бiля нього стояв Iван Iскра i зорив пильно за боєм.

- Слава ж тобi Господи! - сказав Сагайдачний i перехрестився. - Гей, хлопче, - каже до посильного козака, - приклич менi зараз пана обозного.

Козак почвалував зараз у город.

Iскра, доглянувши Сагайдачного, пiдплив до нього судном i вийшов на берег. Сагайдачний злiз з коня.

- В саму пору прибув ти, Iване, а то були б кораблi з добичею повтiкали у свiт.

Вони сердечно обнялись.

- Я вже три днi тут пильную, скрившись пiд берегом. Ждав я, аж почую гарматну пальбу в городi, аж навкучило. Нинi, рано почувши її, ми виплили на море i окружили цiлий залив великим колесом.

- Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозi?

- Яка там пригода могла бути? Очакiв пустий ще з минулого року, як його Жмайло випатрошив. Зате по дорозi ми зруйнували Козлiв, ограбили i спалили.

- А коли б було тобi не поталанило, тодi цiлий похiд мiг не вдатись. Я приказав не поступати нiкуди.

- Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я побачив Козлiв, мене взяла непоборима нетерплячка i кортячка. З Козловом я мав рiзнi порахунки ще з часу мого невольництва. Я довiдався, що в Козловi вiйська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив мою голову. Я взяв трохи добичi, а бiльше невольникiв освободив.

Над'їхав обозний Жмайло.

- Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота i до половини не зроблена. Бери гармати i вибери собi яке слабше мiсце, щоб дiру в мурi вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей непотрiбно збавиш; то справдi твердий горiх.

Пiдiйшов i взявся за роботу. Винайшов одне мiсце, i засiв за муром якогось дому, i став стрiляти з гармат у великi ворота. Але турки насипали з другої сторони стiльки камiння i землi, що хоч ворота ламались, то кулi грузли в купi землi. Пiшли вiдтак драбинники до приступу, та й це нiчого не помогло, бо турки так пражили з мурiв мушкетним огнем, що мусили вiдступити.

- Треба пiдкопатись з осього-таки дому i пiдложити бочку з порохом, хоч се буде довго тривати.

Могильники зайняли непомiтно найближчий дiм i взялись за заступи. Гармата стрiляла лише, щоб приспати чуйнiсть туркiв.

Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловiчок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугiль, бородою i великим носом. Жмайло догадувався, що це вiрменин, i прикликав товмача. Але чоловiчок говорив трохи по-латинi, трохи по-слов'янськи i можна було з ним без товмача порозумiтися.

Чоловiчок став оглядатися, щоб їх хто не пiдслухав. Був дуже осторожний i нiкому не довiряв. Жмайло узяв його набiк.

Вiн предложив Жмайловi, що за сто дукатiв покаже козакам таємний перехiд до замку. Про цей перехiд то навiть i турки нiчого не знають…

Жмайло зрадiв дуже. Обiцяв дати двiстi дукатiв, коли добре справиться. Коли ж би зрадив, то прикаже його на кiл посадити…

Ось зараз дає йому завдатку п'ятдесят, а по роботi виплатить решту. Жмайло кинувся мiж товаришiв i став вбирати, хто скiльки може дати, бо сам не мав такої суми.

Але чоловiчок жадав усього вiдразу.

- Коли так, то ти звiдсiля живий не вийдеш… Ануте, хлоп'ята, зв'яжiть йому рученята, щоб не брикав.

Це бiльше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився. Його зараз зв'язали i перешукали за зброєю. Не було в нього iншої як невеличкий блискучий штилет в шкiрянiй пiхвi.

- Осторожно, - говорив вiрменин, - остерiгаю вас, що мiй штилет затруєний. Найменше скалiчення причиняє неминучу смерть… Розв'яжiть мене, давайте грошi, а я вас проведу.

- Слухай, чоловiче, коли добре справишся, то отаман не пожалiє ще вiд себе сотку докинути. У нас грошей є доволi.

Жмайло приказав прип'яти вiрменина за ногу на довгiм мотузi i берегти у певному мiсцi до вечора. Чоловiчок каже:

- Ще одне застереження, вiд якого не вiдступлю, щоб мене мали на вогнi пекти. Обiцяйте менi i поклянiться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити…

- Гаразд, клянусь тобi на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.

Жмайло розiп'яв на грудях жупан i добув малий хрестик, який дiстав ще на екзаменi в Самборi вiд владики Брилинського, i поцiлував з пошаною.

Вiрменин сягнув рукою за хрестиком i став йому придивлятися:

- Так ви вiруєте в Христа?

- А ти що гадав?

- Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складiв. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спiльникiв маю.

- Хай собi буде i копиця золота, нiхто з нас не рушить…

Тим часом Iскра розпитував Сагайдачного про його похiд i дуже радiв з проворностi козакiв, що так гарно справились.

- Ходiм, Iване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають його гармати, а начеб години вибивав…

Привели Iскрi коня, i оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всi за грубим муром якогось домiвства i через вiкна гримали з двох гармат у ворота, начеб на забавку.

- Нашими гарматами сього муру не розiб'ємо, - каже Iскра. - Хiба нагальним приступом або пiдкопом.

Сагайдачний йно рукою махнув:

- З пiдкопом то i за тиждень не будемо готовi, а нам нiколи так довго сидiти…

Коли Сагайдачний дiзнався вiд Жмайла, у чому дiло i придивився вiрмениновi, та й каже:

- Його очi великою шельмою на свiт дивляться… То, певно, якийсь морський розбишака, та чорт його бери… Ми з ним побратимства заводити не будемо. Скажiть йому, що коли добре справиться ще сiєї ночi, то завтра я даю ще вiд себе окремо сто п'ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати людей при приступi…

Вiрменин зрозумiв, що Сагайдачний говорив, i його очi заблистiли, мов вуглики. Жалував, чому вiдразу не заправив п'ятсот.

Тепер Iскра став з ним толкувати по-турецьки. Вiрменин говорив тiєю мовою плавно, бо дотепер цiдив слово за словом, мiшаючи двi мови разом.

Вiн належав до такого товариства, розумiється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробiток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечнiша, тим вона i бiльш золота приносить.

- Вибери собi, Марку, певних людей…

- Я вже маю таких п'ятдесят горлорiзiв, що самого чорта не злякаються.

- Мiж ними i я буду, - каже Iскра, - я сей замок трохи знаю…

- Ходи, брате, - каже Жмайло, - твоя досвiдна голова стане менi за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче пiд твоєю рукою.

- А я тут буду пильнувати, - каже Сагайдачний. - Дайте менi знак iз замку, коли закидати драбини на мур.

Пiшли.

Вiрменин прип'ятий був на мотузi, за який держався козак з готовим до стрiлу пiстолем. На свiтi стало темнiти.

Вiрменин вiв козакiв далеко вiд замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замковi ворота.

Вiн завiв їх у якусь бiчну вуличку. Вiдтак вийшли на невелику площу, минули її знову i зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром високої будiвлi. То був колишнiй iталiйський монастир, котрий тепер опустiв. Пiшли трохи далi попiд мур, аж натрапили на невеликi дверi. Вiрменин добув ключа i вiдчинив їх. Ключ обертався тихо i не скрипiв. Зараз увiйшли всi на просторе подвiр'я. Тут було темно, та вiрменин йшов так певно, начеб у своїй хатi. Звiдсiля зайшли до костьолу, цiлком зруйнованого. Не було тут нi вiкон, нi дверей. Вiрменин iшов далi напомацки, а козаки за ним, держачись у пiтьмi один одного. Близько престола вiрменин вiдсунув вiд стiни якусь стару iкону, мальовану на дошцi. За нею було в мурi заглиблення. Вiн став шукати руками по мурi, аж вдарив в однiм мiсцi кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тодi вiрменин натиснув його плечима i зараз вiдчинилися невеликi дверцята на пролаз двох людей. То були дверi дерев'янi, а лиш зверху виправленi вапном, i подобали на мур. Тепер вiрменин викресав огню i засвiтив свiчку.