Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити благочестивої вiри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.

- Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвської вiри, ви одинока її защита. Наша прадiдна вiра переживає тепер тяжкi часи. Рим напосiвся її знищити. Нашi вельможi цураються її i переходять на латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на вашi плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина її визнавцiв, хлопство, не має своєї волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяєте менi, мої дорогi дiти, що не покинете нашої бiдної матерi, що останетеся їй вiрними до послiдньої хвилi життя, що видержите в благочестi?

- Не обiцяємо, а присягаємо усi на те, - гукнув старий Грицько, що стояв мiж першими.

- Присягаємо всi! - гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору свої шаблi.

Владика сказав:

- Амiнь! - i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Вiдтак каже: - Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх, а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його посвятив єрусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу сiм'ю, вашi хати i поля.

Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i благословив народ.

- Амiнь! - гукнули всi.

Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут рiвними, дiтьми одної церкви.

Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку. Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.

В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.

Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.

Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.

- Як тебе звуть, люба дитино? - питає владика.

- Марко Жмайло-Кульчицький.

- Це мiй правнук, - каже старий Грицько, яснiючи з радостi.

- Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених.

- Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого лiцея єзуїтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.

- Чого ж до єзуїтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа братства ставропiгiйського у Львовi… або школа князя Острозького в Острозi… Не всi ще вельможi нас покинули.

- Чував я про це, та не пiд силу менi.

- Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, їх милостi, вистарчить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише одежину приладь - i вишли.

Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.

Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.

Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:

- Маєш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи вищої, геть далеко звiдсiля, - поїдеш?

Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:

- Поїхав би, якби поїхав зi мною Петро.

- Хто це Петро? - питає владика.

- Я! - встає такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. - Петро Конашевич.

- Ходи сюди, дитинко.

Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi були напрочуд гарнi.

- Чий ти, синку?

Грицько вiдповiв за нього:

- Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже без Петра. Я їх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як свою дитину.

- Де любов, там i благословення боже, - каже владика. - Добре, дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Пiдiйдiть сюди ближче.

Хлопцi приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив по голiвцi.

- Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi вiрними синами православної церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi. Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд вашого архiєрея. - Владика вийняв i дав їм по хрестиковi та позавiшував на шиї. - Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятує вас iз дна моря, - я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу святої Русi!

Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.

Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцiлувати владичу руку, та справив їх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи, ставали на пальцi, щоби понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопцiв, яких бачили щодня.

Тим часом пригода, яка скоїлася вранцi з нападом на владику, донеслася у город. Котрийсь з гiльтаїв добрався туди i оповiдав, прибiльшуючи страхiття: шляхти було там кiлька тисяч, усiх напасникiв перевiшали, а тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi очi. Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городської старшини, i всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали свої цехи i роздавали зброю. На валах i мурах города появилися узброєнi люде. Народ молився по костьолах, благаючи божої помочi.

Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд возiв. Треба було вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад.

Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас.

- Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. - Вислухавши уважно, каже: - На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справдi було, то хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде. Треба справу провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть галасу, не треба турбувати владику.

Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже: