Андрiй Чайковський - Сагайдачний

I утрьох пригнали табун коней додому. I гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.

А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи як там вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i дух завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам себе не оборонить, - пропало. Кожний втiкає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в'яжуть Артема, але вiн за кожним разом, як його в'яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з комишiв дивимось, що воно буде. За третiм чи четвертим разом вiн вже - нiчого. Стоїть зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося? Чи так знемiгся? А вони такi радi, вигукують та веселяться. Неодмiнно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночi, щоб до себе перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопцi, збирайтеся, тепер ворогам справимо бенкет".

Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам Артем стоїть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.

Повiв нас опiсля вночi на ворожий обоз… Господи, що там тодi за бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тодi Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу вам, кого то вороги замiсть мене пiймали".

Приходимо помiж обозовi вози, а там - до великого паля, вбитого в землю, стоїть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.

- Що, що?

- Ну кажу вам - цап. Гадаємо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути характерником!

- Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.

- Грiх тобi, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловiк, молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала…

Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.

Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би тут посидiв до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що можуть Їх догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далi. I Петро дав наклонитися.

П'ятого дня заговорив до дiда:

- Нам, дiду, пильно на Сiч.

- Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?

- Нам пильно.

- Та воно небезпечно тепер їхати,- мороз пустив, буде снiг, а може, й метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiякої оселi, нiякого захисту, та ще як iз шляху зiб'єтесь, то пропадете.

- А весною, як води порозливають, а опiсля, як татарва рушиться, ще небезпечнiше буде.

- Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.

Другого дня вранцi попрощались iз старим, подякували за хлiб-сiль i поїхали.

Старий дав їм багато харчiв на дорогу, нав'язав сiна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, вiн зняв з стiни iкону богородицi i благословив їх у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.

- Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi, i мене пом'янiть у ваших молитвах!

- Оставайте здоровi, дiду!

Зразу їхали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.

- Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда. Ти завважав, що вiн прощав нас так, як наш дiдусь?

- Його благословення пiде вслiд за нами, - каже Петро, - бо вiн богобоязливий, праведний чоловiк.

- Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не рушився б. Так тут гарно жити…

- Добре так жити старому, що вже покiнчив зi свiтом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей розуму добути та слави нажити. Старi люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лишається в своєму лiсi при пасiцi, бо вiн уже своє вiдробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави…

Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти. А далi почав падати грубими пластами снiг. Зразу рiдко, а вiдтак щораз густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали щосили далi. Онисько розповiв їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав щораз густiше, а далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв, що на кiлька крокiв нiчого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарештi простогнав Марко:

- Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.

- Не говори так, Марку! Бог-батько… От краще ми помолимося… Щира молитва iз дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один i другий, знайдемо ще…

Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.

Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снiгу.

- Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до сiдла обтер… Може би, лiпше пiшки йти?

- Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.

- Онисько говорив, що тут нiякої оселi близько не буде.

- Хiба ж ми вже вiд Ониська близько? Цiлу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутiр.

Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те тiльки, щоб свого побратима не тривожити, але й потiшити.

- Петре!

- А що?

- Чи ти пам'ятаєш нашi Кульчицi?

- Як таке можна забути?

- Я вже там нiколи не буду… - i вiн зiтхнув важко.

- Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.

- Я прочуваю мiй кiнець. Менi привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, пiд якою твiй покiйний батько поляг… Гм… Бачу i старого дiдуся Грицька: стоїть з образом, як тодi, коли нас прощав… вiн таки мене кличе, їй-богу!

- Тобi, Марку, так привиджується, то все так буває пiд снiгову пору.

- Сам не знаю. А чому тобi не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тiло завмирає, а душа освободжується i тому бачить таке, якого чоловiк здоровий не видить.

- Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут нi Кульчиць, нi оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля! - жартував собi Петро, хоч йому нi раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.

Вiн боявся ще одного, про що Марковi не згадував: коли б так тепер надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б їм амiнь.

Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював. У висках бив живчик, наче молотком.

- Ти, Марку, нездужаєш…

- Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбiрськiй церквi, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?