Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Я дуже голодний, бо вже давно не їв.

- Максиме, подай йому з печi вареникiв, а твiй товариш хай вибачить, сьогоднi нiчого не дiстане, хiба - молока.

Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хатi. В першiй кiмнатi, куди ввiйшли з сiней, напроти дверей стояв стiл, застелений бiлою скатертю. На ньому лежали хлiб, сiль, i стояла пляшка. За столом i пiд вiкнами - довгi дерев'янi ослони, застеленi багатими турецькими килимами. На стiнi - образи в золочених рамах. Понад вiкнами - на цiлу довготу стiни полиця, а на нiй - рiзна посудина: дерев'яна, мiдяна, а то й срiбна - миски, полумиски, збанки та чарки. На противнiй стiнi вiд вiкон навiшано всiлякої зброї: рушницi, шаблi, кинджали, келепи, ножi, все багато срiблом коване.

При дверях грубка з зелених кахлiв. Це була свiтлиця для гостей. Петро змiркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодiшньому звичаю не було куплене в краму на базарi, це була воєнна здобича, якою тодiшнi люде величалися, й про кожну рiч умiли сказати, де її здобуто.

В другiй кiмнатi стояла велика пiч на хлiб з грубкою для тепла i з припiчками, на яких можна було спати. Пiд стiною стояла лежанка, вкрита кожухами. Кiмната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.

Максим постелив гостям на печi. Марка непритомного ледве туди висадили.

Надворi змагався страшний вихор. Вiтер бив скажено об стiни хати, начеб хотiв її вивернути. Петро вкрився кожухом. Вiн був мокрий до самого тiла. Дякував Боговi за спасiння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тiльки що пережите. Вiдтак заснув мертвецьким сном. Захрiп i Максим на лавi. Один хазяїн не спав. Вiн шептав молитву за "путешествуючих".

I хуртовина там, на свiтi, не хотiла вспокоїтися…

Марко став спросоння балакати:

- Господи, я ж не хотiв того… я… не хотiв його вбити.. раз лише вдарив з пересердя… за мою кривду… за неповиннi побої ще й глузував з мене… Ох Боже, прости менi грiха в передсмертнiй годинi! Петре, Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мiй грiх спокутую… а ти будеш… ти мусиш жити… ти нi в чому не повинен… ти втiкай мерщiй, тут смерть!

Марко скрикнув страшно, начеб справдi побачив смерть з косою.

- Дiдусю, ой, дiдусь прийшли, - говорив, мов врадувана мала дитина. - Йду вже, дiдусю, йду зараз… Тiльки з Петром попрощаюся… Дiдусю, - говорив крiзь плач, - я нiчого не винен, я вiкон ректоровi не вибивав, бiгме Боже! Дiдусеньку, чи далека нам дорога на той свiт?.. До Господа небесного… Не лишай мене самого… я дуже боюся…

- З ним щось недобре, - говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвiтив свiчку. Марко сидiв на печi. У нього горiли очi, усе лице було, мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уриванi слова.

Козак прийшов до нього й обмацав голову й тiло. Марко його не видiв.

Хазяїн закликав Максима, що спав на лавi:

- Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зiлля треба заварити.

В тiй хвилi Марко крикнув:

- Вже йду! - й скочив з печi в обiйми Максима, що його придержав.

- Покладь його на мою постелю.

Пiшов хазяїн, принiс липового цвiту, кинув у кипучий глечик i всипав патоки.

Марко не давався Максимовi:

- Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не саджайте в тюрму!

Вiн страшно плакав.

Хазяїн помагав Максимовi та заспокоював:

- Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки не зроблять, ти в безпечнiм мiсцi мiж козаками.

Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.

Поклали його на лежанку горi спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого мiсця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.

- Здорово вибили, чортовi сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.

Хазяїн пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке розмочив у водi. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям i обв'язав. Тепер обернули Марка i посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.

- Пий це, парубче, здоровий будеш.

У Марка запеклись уста, аж почервонiли. Вiн жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.

Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:

- Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?

- Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить тебе, i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому не видадуть…

Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову i груди.

Марко дихав важко й заснув.

Хазяїн просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на лавi, далi прилiг i захрiп.

А надворi не вгавала завiрюха.

Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту чортяче весiлля завелось там, надворi…

Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Вiн спав спокiйно. Петро прокинувся аж коло полудня.

Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:

- А Марко де?

- На моїй лежанцi. Добре ти спав, хлопче?

Петро злiз з печi й приступив до Марка:

- Що з ним, батьку?

- Нiчого, подужає, нехай лише зiпрiє добре. Ми його зараз на пiч перенесемо та добре кожухами вкриємо.

Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.

- Тепер менi розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?

- Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозi в снiгу заблукались, з шляху збилися.

- А ви ж знали шлях на Запорожжя?

- Кожна дорога веде на Запорожжя…

- Те-те-те… Як не вмiєш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З Острога не туди на Сiч дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.

- З острога? - питає наляканий Петро. Йому вже тодi нiяково було, як хазяїн назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все знає?

- З Острога? - питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твiй товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн спересердя вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через те ви перевдяглися за козакiв i втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали мiж буржацьку орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, - так вже вам Пречиста Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амiнь. Бо кого степова зима вiзьме в свої обiйми, того не випустить аж до страшного судища Христова.

Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, i став благати: