Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Певно, що маю… Владика говорив, що вiн нас вiд усякої бiди вирятує.

- Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.

- Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…

- Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити…

- Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.

- Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую. Я ж вбив чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в чому не повинен, тобi би тiльки жити… А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в снiгу закостенiти, може, так i краще…

А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.

- Пропало! - крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi. - Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втiкай, рятуй себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем пече, я мушу злiзти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав менi пiд церквою на цвинтарi хрестика.

- Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.

Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця не вгавала, а снiгу насипало по колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого снiгу на всi боки й залiплював очi та запирав духа.

- Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене снiгову хмару й випогодиться.

Марко мовчав. Конi страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх пiдганяти. Петро став стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.

В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на переднi колiна, а опiсля повалився в снiг боком, застогнав i простягся. Петро скочив зi свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.

- Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.

Марко отягався.

- Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся… А ти… Ти втiкай звiдсiля, бо тут смерть!

Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"

- Марку, я старший, мене маєш слухати - говорив твердо Петро. - Зараз сiдай на коня!

Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокiм снiгу, йшов навмання.

На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.

Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став спотикатися, поки не впав, як i його товариш.

Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд руку й так бродили далi нога за ногою.

- Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в снiгу. - Лиши мене тут.

- Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так вкупi, в братнiх обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi…

- Не хочу… Я останусь тут, а ти втiкай.

- Мусиш! Чув? Я приказую!

Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив на себе Марка, та взяв його попiд ноги.

- Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.

Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний вiтер прошибав до костi, вiн прiв i добував останнiх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.

Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Марковi причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так…

- Марку, чи ти чуєш що?

- Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже вiдпочив i пiду сам.

Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога далi на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразнiше помимо виття вихру.

- Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радiй, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.

Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж - людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присiкатися.

Петро став гукати з цiлої сили:

- Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi занедужав. Рятуйте ради Бога!

- Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину… Менi дуже спати хочеться.

- Не можна тепер спати, - крикнув сердито Петро. - Хочеш заснути навiки, тепер, коли ми людей знайшли? Крiпись, Марку, вже нашiй бiдi кiнець. Люде добрi, рятуйте мерщiй, душа християнська пропадає…

Собаки гавкали, аж землю гризли.

За тим лiсом щось заметушилося, скрипнули десь дверi, чийсь голос закричав:

- Пугу! Пугу!

- Христа ради, пустiть, бо загинемо.

- Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу…

- Не роби цього, добрий чоловiче, грiха на душу не бери… Ми подорожнi козаки, з шляху збилися, а мiй товариш хворий…

- Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба…

Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули дверi. Тепер побачив Петро свiтло.

Перед ними вiдчинилися ворота, яких Петро досi не помiтив.

Вiн рушив наперед, а Марко впав зiмлiлий на землю.

- Стiй, дурню, - кричав той чоловiк, - не йди, бо в рiв упадеш, хай спущу мiст.

Щось заскрипiло, один чоловiк свiтив смолоскип, другий спускав великий дерев'яний мiст пiвперек рова.

- Тепер ходи!

- Не можу, товариш зiмлiв, поможiть!

Двоє людей перейшло мiст i взяли Марка на руки. Один свiтив смолоскип i вiдганяв собак.

- А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?

- Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша…

- То ти його нiс? Ну, ну…

- Годi було побратима в бiдi лишати…

- А лука-то таки не кинув.

Ввiйшли в сiни, а звiдси в простору теплу хату…

Були врятованi.

Напроти них вийшов iз другої кiмнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Вiн був босий i в сорочцi. Свої широчезнi штани попiдв'язував здолу мотузками. Видно було, що вiн тут хазяїн. Марка казав занести до другої кiмнати й покласти на печi. З нього зняли кожух, роздягли й ззули чоботи, перемоклi вiд снiгу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горiлки. Вiдтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тiй роботi другий старший чоловiк.

Марко вiдiтхнув важко й створив очi, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:

- Твiй товариш хворий, його треба довший час лiчити…

- Та чей же видужає,-сказав заляканий Петро.

- Як Бог схоче, то видужає.

Марко вiдкрив знову очi, оглянувся довкруги й спитав:

- Петре, де ми тепер?

- У добрих людей, парубче, - каже козак.

На те Петро:

- Ми подорожнi козаки, в степу заблудили…

- Хiба я тебе питаю? Бачу, що хрещенi, та й цього менi досить. Знаєш, що в Святiм письмi говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти голодний, то сiдай їсти, а як нi, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.