Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Всi посхапувалися i згуртувалися при вогнi. Поспускали коней. Вони стали бiгати, позадиравши хвости, але нi один далеко не вiдбiгав. Опiсля один iз них заiржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снiгу. На той знак всi конi згуртувалися в колесо, головами до середини.

- Дивись, - каже радiсно Пугач, - яка мудра твар. Побачиш, як вони гарно обороняються.

А гаркотiння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, якi позлазили на вози, могли бачити чорну плахту на снiгу, яка швидко тяглась до табору. Спереду бiгла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий хвiст якоїсь потвори.

- Хлопцi! - гукав Петро. - Рушницi напоготовi! Як наблизяться на десять крокiв - пали!

Тiчка зближалася. Гукнули стрiли в цiлу купу. Тiчка розбiглася на всi сторони i стала атакувати зi всiх бокiв. Багато вовкiв осталось на бiлiм снiгу.

- Дивись на конi, - говорив Пугач до Петра, - то варто видiти.

Справдi варто було видiти. Кiлька вовкiв кинулось на коней. Вони страшенно заквичали, наче безрогi, а вiдтак стали бити копитами поза себе. Кiлька вовкiв вертiлось по землi в судорогах. А конi анi рушилися. Стояли в збитiй юрбi, один при однiм. Понизили голови i дивились помiж ноги поза себе.

- А що, не славнi, не козацькi конi? - гукав Пугач. - Не дадуться, їй-богу!

Тим часом козаки стрiляли густо, вже на близьку вiддаль.

- Хлопцi, шпурляйте на них головнi, то собi пiдуть до чорта.

Так воно i сталося. Набили вовкiв багато, а решта пiшла врозтiч. Стало стихати стрiляння. Тепер i собаки позiскакували з возiв i пустилися за вовками. Пугач їх прикликав до себе.

- От дурнi, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.

З того всього тiльки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, i добре скалiчив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану порохом. Та вже до ранку нiхто не спав, а як лише стало на свiт заноситись, приказав Петро ладитись у дорогу.

- А що з вовками зробимо?

- А вже ж поздирається шкуру, тепер пiд рiздво кожух добрий, не пустить ', - каже Петро.

- Киньте їх до чорта, - каже Пугач. - То не на козацький кожух. Козаковi кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цiлий день возилися.

Рушили в дальший похiд. Знову залунала по степу весела пiсня. Веремiя" була дуже гарна, погiдна, хоч мороз щораз бiльшав.

I так iшла дорога одноманiтно далi. З возами не можна було поспiшати, але нiколи не кучилось. На нiчлiгу було весело. Стрiнули кiлька лiсiв, - i не бракло палива. Пiд нiч розкладали великий вогонь, який огрiвав i людей, i коней.

Аж на послiднiм ночлiгу сталася велика пригода, яка всiх втiшила.

Вже було далеко по пiвночi, на землю насiла велика iмла, що не було нiчого видно. Усi засипляли мертвецьким сном. Гукнув стрiл сторожного козака, i всi посхапувались. Пiд табiр пiдходили якiсь люде. Вартовi стали стрiляти далi. Непроханi гостi стали утiкати щосили, чути було тупiт утiкаючих коней.

Козаки розбiглися й побачили раненого татарина. Вiн лежав на землi з пiдстреленою ногою.

- От гiсть! - гукали козаки. - Ануте, хлопцi, бийте псубрата на втiху.

Надбiг Петро i крикнув:

- Не руш його! Вiд нього довiдаємося, чого вони хотiли, може, де недалеко бiльша сила татарська, пiдведiть його до табору.

Узяли татарина попiд пахи, вiн зуби закушував iз болю. З його йшла кров.

- Я тобi скажу, не питаючись, - каже Пугач. - Вони йшли конi красти.

Посадили татарина при вартi. Петро каже:

- Давай я йому поперед усього ногу перев'яжу.

- От невидальщина, - каже один козак, - я його зараз перев'яжу ножакою по шиї.

- Не руш кажу! - крикнув грiзно Петро. - I нiхто не важся менi перепиняти роботу.

' Не полиняє. - Ред.

" Погода.- Ред.

Петро розтяв ножем одiж, оглянув рану. Вона не була велика. Кiсть була цiла. Вiн засипав рану порохом i обв'язав чистим полотенцем.

Татарин був старий, змарнiлий дiдок з рiденькою борiдкою i поморщеним лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Вiн дивився заляканими очима на Петра i лебедiв.

- Не забивай бiдна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.

- Чого ви сюди лiзли? - питає Петро.

- Ми йшли конi красти. У нас бiда, нема їсти, - говорив Ахмет, - у мене п'ять дiтей малих, голодних, я бiдна, дуже бiдна…

- А дайте йому, товаришi, їсти, вiн, бiдний, голодний.

Козакам це не подобалось, стали воркотiти. Петро випрямився i поглянув грiзно поза себе:

- Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не стерплю. Розумiв?! Який вiдважний рiзати немiчного бiдака. Ти покажи, що вмiєш з татарином, коли вiн дужий… Стидайтеся. З вас мають бути лицарi, а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.

Зараз втихло. Один принiс i подав татариновi кусок паляницi. Ахмет їв лакомо, аж давився.

- Дайте йому чарку горiлки. Пий, небоже. Твiй Магомет не заборонив горiлки пити, бо її ще не було.

Ахмет вхопив Петра за руку i став її цiлувати.

- Нехай тебе бог i Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозi, ти добра чоловiк; Ахмет буде за тебе молитися.

- Не болить тебе рана?

- Пече, але то нiчого…

- Ти вмiєш на конi їхати?

- Кожна татарин вмiє.

- Хлопцi, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годi спати… Татариновi дайте мого сивого коня.

- Що нашому осавуловi сталося? - говорили мiж собою козаки. - Козак хоч куди, а татарина не дасть зарiзати.

- Чи це послiднiй наш нiчлiг? - питав Петро Пугача.

- Перед заходом сонця будемо в Сiчi. I знову залунала пiсня, й похiд рушив.

Петро каже до татарина:

- Як зблизимося до Сiчi, то собi їдь з богом. На Сiч тебе не поведу, бо я там не пан i не знаю, що би з тобою сталося.

- Ти добра чоловiк, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує. Ти свiтло моїх очей, я тобi нiколи того не забуду. Ахмет вмiє бути вдячний, навiть джавровi…

Петро не говорив нiчого.

Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останнi гострi променi по замерзлiй землi. На обрiї було видно якiсь купи, начеб оснiженi гори. Iз-поза них виходили густi дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої рiчки. Петро питає Пугача:

- Що це, батьку?

- Це Сiч-мати, хрестiться, хлопцi.

Козаки познiмали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений. Ось цiль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться пророкування його приятелiв? Чи справдi жде його тут слава? В Петра шибали думки блискавкою. Серце сильно билося. Вiн став у душi вiдмовляти молитву. Чимраз ближче приходили до Сiчi. Усе було застелено снiгом. З високого берега видно було багато будiвель за валами, з яких виходили прямо вгору густi дими. Лише ворота було знати. Побiч них стояли на валах двi гармати. На валi проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з'їздити з берега. Петро каже до татарина:

- Нам пора розстатися, їдь собi, чоловiче, з богом. Коня тобi дарую, то це мiй кiнь.

Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю обернувся до Петра та й каже: