Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Осавуле, до мене ходи, щось скажу.

Петро пiд'їхав.

- Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобi зраджу своїх. Але я за тебе спокутую, ти того варт.

Вiн наблизився до Петра й каже пiвголосом:

- Бережiться, козаки: цiєї весни пiде велика орда татарська з Менглi-Гiреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять вас i ясир вiзьмуть. Всi мусять йти, кому прикаже його свiтлiсть хан. Може, i я пiду, хоч я спокiйна чоловiк. Бережiться!

З тими словами вiн потиснув коня й почвалав вiтром.

Петро стояв на березi Днiпра. Далеко направо й налiво розлягалась замерзла рiчка. Лише на однiм рукавi простяглась синя лента, якої мороз не одолiв…

Десь далеко грав Днiпро-Славутиця на своїх порогах.

Петро був захоплений. Вiн забув про все, що коло нього творилося, забув, по що сюди приїхав, забув про товаришiв, що стояли пiд воротами матерi Сiчi.

Петро зняв шапку й молився:

- Днiпре-Славутице, батьку! Ти, свята рiчко України! Чи є українське серце, яке б не забило живiше, наблизившися до тебе? Ти давнiй свiдку нашої бувальщини, нашої величi й упадку.

…На твоїй дорозi поставив господь могутнi пороги. За ними криєш ти тих бiдних дiток, яким тiсно стало на Українi. А цi пороги - то твоя мова. Горе тому, хто її не розумiє.

…Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх дiток нерозумних, та грозиш ворогам. Доля України зв'язана з тобою на вiчнi часи. Україна тодi загине, як твоє русло висохне!

…Днiпре! Ти, український Йордане, свята рiчко!..

- Гей Петре! Осавуле! - гукали козаки. - Чого задивився?

Петро начеб зi сну прокинувся, протер очi й спустився з берега вниз…

За той час Пугач обмiнявся гаслом з вартовим козаком. Вiдчинились ворота, й цiла ватага в'їхала.

Петро опинився в Запорозькiй Сiчi.

Потомъ видячи ся бить способнымъ до мензства,

Шолъ до запорозкого славного лыцерства.

З книжки "Вършъ…"

Запорозька Сiч лежала тодi на невеличкiм днiпровiм островi, Малiй Хортицi. Вiд заходу, вiд України, обливав її Днiпро, вiд сходу сонця плив його рукав, що вiддiляв Малу Хортицю вiд Великої, яка лежала мiж старим днiпровим рiчищем i новим днiпровим руслом. На Великiй Хортицi рiс великий дубовий лiс з прогалинами всерединi, далi, вниз, стояли малi ставки, а потiм простягались мокляки.

Пiд ту пору українське козацтво проживало важкi хвилi свого занепаду i пониження. Солоницький погром, здавалося, погребав козацьку справу на все. Пани трiумфували. Жолкевський за своє криваве дiло був обожаний мiж українською шляхтою. Вiн вирiс на спасителя Речi Посполитої i українського панства, як польського католицького, так i православного. Пани успiли розбити всю козацьку органiзацiю. Козацьких старшин з Наливайком повезли в Варшаву. Забрали всю зброю, не оставили козакам нi одної гармати, забрали коругви i клейноди, скарбницю. Над народом, що спочував козацтву, знущалися в страшний спосiб. Народ був наляканий, i нiхто не посмiв пiднести голови, а не було нiкого, хто би мав силу взяти дiло в свої руки i проти панiв стати. Тих козакiв, що остались живими, повернено в пiдданство. Пани вважали себе з боку українського поспiльства цiлком безпечними. Тепер можна було необмежене панувати i багатiти, коли українське хлопство буде слухняне. Тепер i з Туреччиною буде спокiй, бо ж поляки поступили з козацтвом по бажанню Великої Порти. А коли з Туреччиною буде спокiй, то i татарська орда не буде їх чiпати.

На цiлiй Українi заповiдалося панське раювання. Одне лише осталось болюче мiсце в панському тiлi, котре, мов загоєне терня, вiд часу до часу болюче вiдзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дiбратися i яке нi раз не хотiло вложити своєї шиї у панське ярмо. Польща обмежилася на тому, що старалася вiдтяти Запорожжя вiд усiєї України. Пограничним українним старостам було доручено не допускати нiкого нi сюди, нi туди. Поставлено на шляху до Запорожжя густi сторожi, котрi ловили збiгцiв, а так само запорожцiв, що на Україну переходили, i люто їх за це карали, одних i других. Та цi способи не могли вповнi своєї цiлi осягти. Гноблений панами i державцями народ втiкав на Запорожжя, бо там бачив одинокий свiй захист. Продирався там усiма можливими дiрами i щiлинами, наче вода iз розсохлої бочки. Одного пiймали, а десять iнших таки перейшло.

Запорожцi знову вмiли то цим, то тим дiйти до ладу з пограничними старостами, i таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.

Не зважаючи на занепад, на Запорожжi безупинно велися великi приготування до того, щоб можна було невдовзi виступити збройною рукою чи проти татар, чи таки ще раз помiрятись з панами на Українi за свободу українського хлопа. Завзяту агiтацiю у тому вели тi численнi хлопськi втiкачi, оповiдаючи про жорстокiсть панського володiння.

Через брак свобiдної сполуки з Україною на Запорожжi ставало тiсно. Там наче в горшку кипiло, i мусив наспiти час, коли та вся енергiя молодої, живої та здорової республiки виладується. Панська рука була закоротка, щоб сягла аж на Запорожжя. Вправдi Польща наставляла свого старшого над низовим козацтвом, та вiн не посмiв там показатися, а запорожцям анi снилося його слухатися, i вони вибирали правильно свого старшину i зi всiх розпорядкiв панського старшого глузували.

Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Сiч, дивились на все великими очима, бо не одне тут побачили iнакше, нiж собi це уявляли. На перший погляд, не знати було тої величi, якої тут надiялися.

Значний простiр землi на Малiй Хортицi обведений валами з дубовим частоколом наверху. Попiд валами iзсередини великi будiвлi городженi хворостом та обмащенi глиною, вкритi комишем, або кiнськими шкурами. Таких будiвель було багато. То були куренi, названi вiд знатнiших городiв України. Посерединi - великий майдан, а на ньому - невеликий домик для сiчової старшини i на сiчову генеральну канцелярiю.

По майданi проходжувалися купками запорожцi.

Пугач привiв пiд домик старшини чубiвцiв. По дорозi сiчовики його поздоровляли. Пугач пiшов з Петром Конашевичем до кошового.

В свiтлицi пiд образами сидiв кошовий батько Богдан Микушинський з генеральним суддею Павлом Тирсою. То були двi найстаршi особи на Сiчi.

Пугач, ввiйшовши, поклонився кошовому:

- Вашi голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Сiч одну вишколену чету вiд старого Чуба з поклоном i поздоровленням, а ватажком у них оцей молодий осавул Петро Конашевич.

Петро вклонився i передав кошовому список:

- Нас приїхало сорок людей.

- Здоровi були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий Касян Байбуза?

- Постарiвся та зимовиком живе.

- Менi дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелi були.

- Вони зовсiм не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував бiля своєї редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.