Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Над кожною партiєю був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемiрював дерево i наглядав за роботою.

- У нас, на Сiчi, робиться усе власними силами, хiба залiза купуємо.

- А порох?

- Порох ми вмiємо такий робити, як нiхто другий, Он там за валами нашi пороховi млини, бо тут небезпечно через те, що вiд того треба з огнем здалека.

- А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається? - питає Марко.

- Куди кого старшина призначить, i хто до чого вдався.

- Я би мав охоту в майстерню пiти, - каже Петро.

- Го-го! Не сюди тобi, небоже. Ти пiдеш чоботи шити, а швець пiде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди пiдеш.

- А ну же, дядьку, ходiм мiж лучникiв, я зараз мiй лук принесу i зараз вернуся.

За хвилю вернув Петро з луком i стрiлами.

- Ну-же, панове товариство, приймiть мене до гурту.

- Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.

- То княжий дар. Пустiть мене, хай спробую. Показали йому цiль. Петро зложив, i три стрiли попали близь себе.

- Ти, небоже, неабиякий лучник, - каже отаман. - Такого ще тут не було, хiба покiйний Байда, що про нього думу спiвають.

- Сагайдачний, та й годi, - каже один козак до гурту.

- Петре, - каже старий Жмайло, - ось вже тобi й iмення приложили, вже тебе до смертi Сагайдачним звати будуть.

Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цiлiй Сiчi, мов полум'ям пiде.

- А що ж, - каже Марко, - воно непогано прозвали.

- Не iмення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, i годi з цим перечитись.

Кошовий довiдався про мистецтво Петра i казав собi цю штуку показати.

- Ти будеш тут молодикiв вчити, а у вiльну хвилю пiдеш пiд руку пана генерального писаря в канцелярiю. Пiд вечiр, як я вже вчора говорив, зайди до мене.

Як вечором Петро зайшов до кошового, вiн спитав:

- Чи довго ти вчився в Острозькiй академiї?

- Бiльш чотирьох рокiв. Був би там ще богзна-як довго сидiв, та лучилася така пригода, що треба було академiю покинути.

- На це я не цiкавий, та ось що, коли треба буде нам писнути дещо по-латинi, так ти писатимеш, бо наш писар небагато з цього тямить. А, може, тут колись прийдуть якi посли з далекого свiту, то зараз i тебе покличено на товмача. Трапляються такi люди, що годi з ними розмовитись. А чи i твiй побратим Жмайло розумiє латину теж?

- Усi ми там цього добра вчились однаково.

- А Київ ти знаєш?

- Нiколи там не бував.

- Як буде нам яке дiло у Київ, то ти поїдеш. Ти бачиш, якi важкi хвилi ми переживаємо? Козацтво розбите, треба зачинати паново все порядкувати. Жде нас велика праця. Живемо мiж двома ворогами: з одного боку Польща заприсягла нам загладу, з другого - татарва. Треба то з одними, то з другими битися, хитрити та помiж дощ ходити, поки козацтво знову не виросте в силу.

- Коли вже про татар мова, то я дещо довiдався по дорозi вiд полоненого татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай, що коли тебе не питають, не вiдзивайся.

- Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припiкай.

- Тож-бо й є, що вiн по-доброму сам виговорився iз вдячностi, що я не дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.

- Такий, може, i правду сказав. Що ж вiн тобi говорив?

- Вiд'їжджаючи вiд мене, вiн говорив таке: "Бережiться, козаки, з весною пiде на вашу землю велика орда. Сам Менглi-Гiрей поведе її". Казав, що аллах його за це, певно, покарає, що своїх зраджує, але вiн, з приязнi до мене, то i кари тої не лякається.

- Добре i те знати. Ми гаразд дiло обмiркуємо, та може, ще щось бiльше довiдаємося. От добре, що ти це сказав.

Опiсля Петро вклонився i вийшов

- Чого тебе кошовий кликав? - питали Петра чубiвцi, як у курiнь вернувся.

- Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латинi iржати. Та що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось, бо менi справдi чогось весело помiж вами.

Подали бандуру. Петро заграв дрiбненького та став приспiвувати, а козаки вдарили гопака, що аж стiни дрижали. Петро знав, чим людей до себе приєднати можна.

- А знаєш, товаришу, яке тобi iмення приложили?

- Коли вже гарне, то завтра вам кiлька вiдер горiлки поставлю, а коли негарне, то й не говори, бо плакати буду.

- Гарне, їй-богу, гарне, твою горiлку то так начеб вже й випили.

- Коли випили, то й закусiть, чим хто має, а я завтра вже другої ставити не буду.

- Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми всi так розвеселились.

- Як розвеселились, то буде з вас на сьогоднi, не об'їдайтеся. А завтра то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як баба дiдовi горохiв'янкою постоли з лопуха шила.

- Чому горохiв'янкою?

- Бо ниток не було.

I так минали весело вечори в Переяславському куренi кожної днини. Пiшла слава про Сагайдачного по всiй Сiчi, i з других куренiв стали вечорами козаки сюди сходитись.

Петра вiдразу всi полюбили. Вiн був дотепний, до кожного приязний, штукар, а при тiм хлопець наче мальований. Розумiється, що вiдтепер звали його Сагайдачним. Життя на Сiчi йшло одноманiтно з дня на день, Але усi бачили, що на щось готується, хоч нiхто не вгадав, що воно буде. Нiхто того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстернi йшла безвпинно робота. Сам кошовий батько усього доглядав i наганяв до поспiху. З Великої Хортицi привозили коней i об'їздили та пiдучували.

Якось в половинi марта приїхало на Сiч одного дня двоє татар татарською арбою, якою кримськi крамарi їздять. Вони обмiнялись з сторожею кличем i зараз пiшли до кошового. То були переодягненi козаки, котрi добре говорили татарською мовою, їх посилав кошовий у Крим шпигувати.

Зараз кошовий скликав сiчову старшину на раду. Козаки розказали те, чого довiдались. Показалося правдою те, що Сагайдачний вiд Ахмета довiдався.

Вони переїхали цiлий Крим аж до Бахчисарая, заходили з крамом до татарських улусiв, заходили до їхнiх мечетей i враз з другими до аллаха галайкали.

Орда поклала собi з весною рушити на Україну з великою силою, як лише веснянi затопи минуться. Козаки довiдались, котрим шляхом татари пiдуть. Козаки говорили їм, що козакiв на Сiчi небагато, i нема їх чого боятися. Безпечно перейдуть Днiпро, Iнгулець та Iнгул, i всю Україну.

Вони говорили татарам так, як їх кошовий навчив. Розходилося о те, щоб їх на свiй шлях справити i, заступивши їм дорогу, розгромити.

Тепер стало вiдомим, що орда, перейшовши Днiпро, пiде помiж рiчками Дрiмайлiвкою i Бургункою. Понад цими рiчками стояли два великi лiси, i на тiй прогалинi поклало собi козацтво помiрятись з ордою.

Кошовий предложив на радi такий план. Часть козакiв пiд проводом курiнного отамана Жука мала бити татар на Днiпрi при переправi, та потiм розступитися i йти слiдом за тими татарами, якi успiють перебитися через козацьку лiнiю. Друга частина пiд проводом сотника Чепiля мала стати над Iнгулом i доконати решту недобиткiв так, щоб цiлу орду знищити.