Коллектив авторов - От сердца к сердцу

— Ви мабуть Маруся? — пролунало в мене за спиною.

Від несподіванки я аж підскочила.

— Не хотів вас налякати. Я — Марко.

— Марі. — коротко відповіла я і протягнула руку.

«То мабуть той „файний племінник з Німців“. Такий смішний. Рудий, як англійський принц, а очі сині-сині такі ж як у Гасі».

— Ви тут порозглядайтесь. Може вам щось принести?

Раптом зрозуміла, що за сьогодні не випила жодної кави. Ніби читаючи мої думки Марко продовжив.

— Я каву збирався варити. По-львівськи. Будете?

— З задоволенням.

— То може на кухню?

Ми перетнули темний коридор і потрапили до просторої, світлої нещодавно відремонтованої кухні. Збоку від дверей стояв довгий стіл і дві білі лавки. Марко взявся за каву.

— Доречі це моя байдарка. Чим вона вас так насмішила?

— Я уявила у ній пані Стефу.

Тут вже ми реготали вдвох.

— Я займаюсь з дитинства. Капітан збірної. Ми нещодавно змагались з англійцями.

«Вони тебе за свого не прийняли?» хотіла запитати я, але передумала.

— А взагалі-то я художник і скульптор. Митець одним словом. А ви знали, що Мікеланджело писав сонети? А Леонардо да Вінчі віртуозно грав на лірі. А ще він придумав перший підводний човен. Зараз покажу.

Марко розлив каву у дві маленькі філіжанки і присів біля мене.

— От дивіться.

Він витяг з кишені свій телефон і почав гортати фотографії макету дивакуватого дерев’яного човна.

— Я довго вивчав креслення. Вони ідеальні. Цей чоловік був справжній геній. От дивись сюди. Цей гвинт. Зараз би так не придумали, а він придумав…

Так несподівано ми перейшли на «ти». А коли Гася з руками повними пакунків з зелениною протислася в двері кухні, ми вже бурхливо обговорювали фуги Баха, зовсім як давнішні товариші.

— Маруся! — вигукнула вона, кидаючи торби на стіл.

— Гася! — підвелася я і пішла обіймати свою стару подругу.

Марко сидів за столом і виглядав злегка зденервований тим, що нашу розмову перервали.

— То ви вже познайомились? Чудесно! Пізніше ще Іван обіцяв прийти. Ну мій двоюрідний брат. З Німеччини.

Я глянула на Марка. «А це тоді хто?». Та спитати не встигла, бо Гася вже засипала мене запитаннями на які вимагала термінової відповіді.

Марко сидів на лаві уважно розглядаючи щось у своєму телефоні. Йому було байдуже до Гасиних покупок. А вона все щебетала. Про наших старих сусідів і новий дах, який пообіцяв мер. Про те, як десять років потратили з мамою, щоб викупити всі кімнати комуналки і зробити це помешкання повністю своїм. А грошей на ремонт не вистарчило. Я слухала у пів вуха, щось відповідала не до ладу. А в голові крутилась одна думка «Хто ж їй Марко?»

«Може чоловік? Ми ж не бачились стільки років. Могла й заміж вийти. А якщо чоловік, то чого не допоміг? Ні словом, ні жестом не показав своєї уваги? Чого це мене так зачіпає? Я тут до чого?»

Та я вже не могла зупинитись. Вишукувала хоч найменший натяк. Та ці двоє, як навмисне робили вигляд, що все й так зрозуміло.

Гася накрила на стіл. Розлила по келихах домашнє вино. Прийшла моя черга розповідати про життя. Таке казкове і незвичне. У далеких краях. Під відчиним сіянням софітів, потопаючи у оплесках захопленого залу і п’янкому запаху свіжо-зрізаних квітів. «Люба моя Гася, якби ти тільки знала з якою радістю я б поміняла всі свої чарівні пригоди на одне спокійне життя у старій квартирі в центрі древнього Львова. Тільки би було кого обійняти, кому покласти голову на плече і заснути, вкритою картатим пледом під тиху мелодію зі старого голлівудського кіно».

Дві пари синіх, мов волошки, очей дивились на мене. Не перебивали. Слухали. Ніколи не могла подумати, що можу когось так зацікавити своїми байками. А я все розповідала і мені було так затишно на тій лаві. І гірко, що Гасі не було поряд раніше. І сумно, що за вікном вже зовсім темно, а значить час залишити цей дім.

— Я, мабуть, вже піду. Темно на дворі.

— Чекай, а Іван? Він хотів тебе бачити.

— Значить іншим разом. — я посміхнулась «Дався їм той Іван»

І тут дзеленькнув дзвінок. На порозі при всій параді стояв «пор‘ядний галицький хлоп» з тих, що носять краватку і маринарку. Видно пані Стефа попрацювала у цьому напрямку. Білий комірець, напуцовані мешти. Букет троянд і довгий шлейф елітного фарфюму.

— Вибачте за запізнення!

Задається він пристукнув каблуками, як бравий гусар.

— Гасюню, я побіжу. Мені ще речі збирати. В неділю літак. — Марко, приємно було познайомитись — крикнула я в темноту коридору.

— Дозвольте вас відпровадити. — простягаючи букет запропонував мій новий кавалер.

Гаська блиснула очима, а за спиною у Івана несподівано матеріалізувалась пані Стефа. Я зрозуміла, що не маю варіантів.

— Квіти залиште Гасі. Я всеодно не зможу взяти їх у літак.

— Мадемуазель. — Іван підставив мені свій лікоть. Я нехотячи взяла його

під руку. Мама і донька стояли в дверях і розчулено махали нам у слід. Можу заприсягтися, пані Стефа змахнула зі щоки невидиму сльозу.

Тільки но ми вийшли з брами і завернули за ріг, як Іван обережно опустив мою руку і заходився розв’язувати краватку.

— Ненавиджу цей зашморг. — бурмотів він, смішно порпаючись у неслухняному вузлі. — моя цьоця, як щось собі придумає, то вже краще їй піддатись, ніж щось пояснювати. Вибачте Маріє. Я виглядаю безглуздо? У вас часом нема пластиря? Нові меншти пекельно натерли ноги.

«А він навіть симпатичний» промайнуло в голові.

— На ваше щастя тільки вчора купила. Ось тримайте. — я витягла з сумки ще не розпаковану пачку пластирів.

— А ти мене зовсім не пам’ятаєш? Я Ваньо.

Я глянула на Івана

— Той, що виліз на дерево, зачепився штанами і не міг злізти?

— А пам’ятаєш, як цьоця «йойкала» і викликала пожежників?

— І тебе потім всі кликали ваньо-драні-штані.

— Ага.

Він широко розвів руки і театрально вклонився. Напруження кудись зникло. Настрій покращився. Ми йшли містом і від душі реготали, згадуючи наші дитячі пустощі.

— Ми прийшли. — з легким сумом повідомила я.

— Можна запросити тебе завтра на сніданок? Я заїду за тобою об одинадцятій.

— Звичайно ж можна. — я посміхнулась і поцілувала Івана у щоку.

Він якось смішно, як у кіно підкинув до гори руку на знак прощання, артистично розвернувся на каблуках, запхав долоні у кишені і пританцьовуючи, мов Джин Келлі пішов геть.

За мить я зачинила за собою двері. Кинула на підлогу сумку. Зняла мешти і просто в одязі завалилась на ліжко. В голові крутилась якась давно знайома мелодія. Я почала її мурликати собі під ніс. Ніяк не могла згадати слова. Щось про bubbles in a glass of champagne…

Довгий був день. Я закрила очі, даючи волю думкам: «Завтра останній день у Львові… Хоч би не пішов дощ… Кажуть, що дощ в день весілля то добре. Буде щасливе і багате сімейне життя… Мені б личила біла сукня з відкритими плечима на довгий рукав. І вельон. Такий, щоб ідучи по проходу поміж лавами в церкві він ледь торкався краями тих лав… А він би був у сірому костюмі. Традиційному, англійському. З жилеткою і золотим годинником на ланцюжку… Якби домовитись з генетикою, то наші діти мали чорні кучері, як у мами, а очі, як у тата — сині-сині…» Я аж підвелася. Сіла на ліжку і закрила лице руками. «Ото мене занесло. До чого тут сині очі?». І тут я згадала, що то була за пісня. Її співала Біллі Холідей «ти зайняв всі мої думки, як нав’язлива мелодія, крутишся в голові, мов бульбашки у бокалі з шампанським…»