Коллектив авторов - От сердца к сердцу

Наконец-то мы добрались до огромного четырехэтажного здания с тремя танцполами. На всю улицу громыхала музыка. Это и был клуб «Столица». Вот оно мое счастье: модная музыка, сумасшедшие люди, веселье без границ, улыбки, коктейли, и ты уже не здесь, а где-то в раю. Я поднялась на четвертый этаж, взялась за поручни, чтоб не упасть и начала отрываться: просто энергично танцевать, ни о чем не думая. Откуда-то подлетела толпа молодых юношей и девушек, снимающих все это безобразие на телефоны, но мне было все равно. Меня в клубах часто снимают на телефон, просто я действительно хорошо танцую и могу зажигать.

Протанцевав почти всю ночь, я позже вышла и заказала такси в хостел. Пусть этой ночью я не встретила своего принца, это совсем не омрачало волшебный рассвет над городом, когда кажется, что плохое тебя никогда не тронет, и все будет хорошо. Жалко, что в этот раз не было танцев на улице после клуба. Это что-то. Когда танцуешь уже без музыки, но музыка внутри вас самих, можно и вальс и сальсу, и грязные танцы — все что угодно, когда сердца бьются в одном ритме и накрывает одной волной, исчезает время и пространство, остается лишь музыка в наших душах и телах.

Зовсім не так я собі уявляла зустріч з минулим, коли планувала повернутися у місто свого дитинства.

«Стрийський парк. Теракотові доріжки. Велика оранжерея, куди мене маленьку водила мама. Як добре буде сісти на низьку лавку у затінку і милуватись лебедями…» Моя уява малювала казкові картинки, поки її нахабно не заглушив знайомий з дитинства голос.

— Маришю, то ти?

Навпроти мене стояла наша колишня сусідка по комуналці, у вишитій білим по білому сорочці і широких чорних штанях. Її дрібні білі кучерики, щоночі кручені на саморобні попільотки охайно обрамовували кругле розпашіле обличчя. Вона посміхнулась і яскравий сонячний зайчик відстрибнув від її золотих зубів (щедрого подарунка батьків на 18-ти річччя). Пані Стефа зовсім не змінилась за останні двадцять років. Хіба бюст став ще пишніший, і штани злегка нап’ялися на округлих бедрах.

— Йой, дитинко, як ти змарніла. Чи тебе в тих Шінгапурах зовсім не кормлют? А ти заміж вийшла? А діти є?

Пані Стефа сипала запитаннями не даючи вставити слово. І раз вже вона знала, що я живу у Сінгапурі, то про відсутність у мене чоловіка і дітей не могла не знати.

— Прийди до нас в п’ятничю на убід. Гашька буде вдома. До нас в гошті з Німчів приїхав племінник. Такий файний. Має фірму. Ніц не жонатий. Якби я не була йому цьоця, сама би за нього заміж пішла.

«Тільки свахи мені ще не вистачало!» — подумала я і похапцем глянула на годинник.

— Пані Стефа, я прийду. Хай Гася мені подзвонить. Ось мій номер. А зараз мушу бігти… — збрехала я, щоб не наражатись на годинну лекцію про те, як має жити «пор‘ядна галичанка».

— Йой, Маришю і я біжу-біжу мене коліжанки чекають на каву.

З її «Гашьою», Анною по паспорту, ми були кращими подругами. Аж поки мої батьки не отримали окрему квартиру в новому мікрорайоні. Останній раз ми бачились, здається, коли нам було років по десять. Ідея потрапити у двір мого дитинства здавалась неймовірно привабливою. Та про що ми будемо говорити? Чи є в нас тепер спільні інтереси? «От і дізнаюсь» — вголос прошепотіла я, урочисто проходячи крізь арки Стрийського парку.

Гася подзвонила ввечері.

— Привіт Марусічка!

Я посміхнулась. Здавалось, що не було років і відстаней. На тому боці була моя Гася. В футболці з капюшоном і варених джинсових шортах…

І я подумала «Як добре сучасним дітям з їх снепчатами і інстаграмами. Вони навіть на відстані тисяч кілометрів не втрачають зв’язку. Дорослішають разом. Діляться таємницями. Обговорюють, радяться, сперечаються, та просто дружать. А нас розлучили, не питаючи. Батьки були постійно на роботі і в центр виїжджали зі мною не часто. У нас не було телефона, а писати листи ми собі не придумали. Так і загубились майже на пів життя. Гася нічого не знала про моє перше нещасне кохання в 15, я про її перший поцілунок…

Ми стільки всього пропустили. Вистарчило б нам одного вечора, щоб наговоритися. Шкода, що ми зустрінемось тільки в п’ятницю. А там, гляди і відпустка закінчиться. В неділю вранці мій літак понесе мене назад у моє «сучасне».

Тиждень промайнув блискавично. Щоденна ранкова кава в якійсь «секретній кав’ярні тільки для своїх» плавно перетікала в обід. Всі ділові питання вирішувались тут же. Обличчя змінювались, як у калейдоскопі.

— Сервус, як життя? Взяти тобі каву?

Після п’яти філіжанок руки починали труситись і я чемно відмовлялась. По обіді, вже з новим набором знайомих ми йшли вечеряти, пити вино і говорити. Закінчувалось все глибокої ночі у все ще відчиненій віскарні, яка працювала до останнього клієнта. Коли крім нас у залі не залишалось нікого, бармен знімав свій бейдж і приєднувався до наших розмов.

У п’ятницю вранці мене підкинуло вдосвіта. Кави не хотілось. Особливих планів на день не було. І тут я згадала про обід! «Як я могла забути?» В моїх мізках щось клацнуло. На заміну безтурботним лінощам вакаційного ранку прийшла паніка.

На обід до Гасі я збиралась, як на перше побачення. Довго крутилась перед дзеркалом. «Чого це я так хвилююсь? Мене аж трусить? Може то кумулятивний ефект від випитої за тиждень кави?»

До обіду було ще цілих три години, а я ніяк не могла всидіти на місці. Зрештою, взявши сумку і парасольку (як же без неї у Львові) вистрибнула на вулицю і повільно пішла у бік нашої старої квартири.

Знайома брама майстерно різьблена ще австрійськими віртуозами столярної справи. У моєму дитинстві вона була вкрита товстим шаром огидної коричневої фарби. Сьогодні ж, нові власники будинку, що явно з любов’ю ставиляться до історії і архітектури відреставрували масивні ворота. Мабуть так вони виглядали століття тому, ще за «бабці Австрії».

Високі кам’яні склепіння брами ведуть у просторий квадрат внутрішнього подвір’я. На ліво вхід у під’їзд. Дерев’яні, рипучі сходи і гладкі поручні відполіровані тисячами рук. Третя сходинка знизу — «рип». В кованих перилах на рівні другого поверху бракує завитків. Через балкони перекинутий міцний шнурок на якому вічно сушаться квітчасті майтки пані Зосі.

За двадцять років нічого не змінилось. Навіть двері нашої квартири, як і тоді оббиті блискучим червоним дермантином.

Я не встигаю натиснути на дзвінок. Двері розчахаються і просто на мене вилітає збентежена мама Гасі.

— Маришю, таке горе! В Павлюкової пумер чулувік. Най спучиває з Богом — хреститься пані Стефа — мушу бігти-бігти. Гашюнічка скоро прийде. А ти заходь-заходь.

Я переступаю через поріг і в ніс б’є знайомий запах мого дитинства. Так пахнуть всі квартири у старих львівських кам’яницях, там де в кутках кімнат стоять казкової краси, вкриті розписними кахлями п‘єци. На підлозі лежить знайомий килим. Двадцять років тому він займав почесне місце на стіні. Ми часто валялись під ним на дивані перемальовуючи пальцем у повітрі традиційні турецькі узори. Над високими дверима до їдальні висять два весла, а до кутка при дверях притулена велика помаранчева байдарка. «Ото дивина. Гася ж боїться води, як вуличний коцур. А пані Стефина срака і в кращі часи не влізла б у цю лодку». Я ледь чутно засміялась, уявляючи собі цю картину.