Владимир Яременко-Толстой - Девочка с персиками

І хай то не моя вина,
Що злидень я
І подарунки
Не піднесу за поцілунки!

А десь у лісі, де чаклунки
Живуть з бабусіних казок
Стоїть засніжений бузок,
Та виє дикая тварина…

По небі пробіжить хмарина,
Та вже нема її.

РОМАНС

Ви у вашому ліжку
Піднімаєте ніжку,
Посміхаєтесь ніжно
Сніжним ранком
Морозним.

Ваші губи рожеві
Ніби рани ножеві
На моєму коханні
І страждання душі.

Ви така неповторна,
Ви така непокорна,
Ніби небная птаха,
Ніби горня коза.

І у вашомі ліжку

Ви читаєте книжку,
Тихо чєшете кішку,
Піднімаєте ніжку
Сніжним ранком.

І раком,

Заголяючись сракой,
Встали ви,
Щоб побачіти сонця
Проміння!

ПЕРЕКЛАД З РОСІЙСЬКОЇ (не стучи в мою дверь кулаком)
Не стукай в мої двері куркулем!
Не відчиню тобі, ти знай, падлюка!
Ти був банальним бугаєм,
Вже інший тут мене баюка!

Та не дзвини мені, не смій!
Я до світання тут кохаю,
В моєму ліжку добрий змій
Мене на просині катає.

Йому я лагідно сміюся. Він теж.
Шепочє: – "О, моя милуся!
Бентеж мене! Мене бентеж!
На тебе я не надивлюся!"

Тебе ж я, може, теж кохала,
І лиш цілуючи тебе,
Я те кохання відчувала,
А ось кохав-но ти мене?

Мене ти кинув, мов ганчірку,
Пішов до іншої, мудак!
Та, хлопчє, треба знати мірку,
І треба, хлопчє, знати смак!

Та ось я іншого цілую,
Він, як і ти – смачний брунет!
Я з ним кохаюсь і милую,
І забавляюсь тет-а-тет…

Я хочу, щоб мене кохали,
І цілували у ночі,
А на світанні не кидали,
На те кохання плюючі!!!

ДУМА ІІ

Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.

Коли веслом по чорній річці
Човнв гнала свого вона,
Лиш вітер у чєрвоній стрічці
Тихенько борсав, та волна

Її гойдала, мов дитину,
По березі пасли скотину
Лихі гуцули…

Лихо вже
Вона зазнала в раннім віці,
Коли пішла попечєриці
Вона із батьком на смітник.

Та раптом батько якось зник
І долу пав – кривава стрічка
Текла з грудей, і печєричка
В руці його, маленька, біла…

Вона по батьку голосила.
Та чула інші голоси:
Брехали пси, ворожа сила
Ввійшла тим ранком до села.

І мати горя не знесла –
Сконала скоро… Відтоді
Біда біді сестрою стала:

Радянська Влада лютувала,
Та долю страшну готувала
Всим тим, хто не хотів її.

Сльозами повнились гаї
Та гори набухали кровью –
Блукала смерть по Придністровью…

І поховався у Карпатах

Народ наляканий по хатах.

Нехай ганьба на супостатах
Лежить… Життя собі біжить,
Не зупиняючись на мить…

Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.

І, підібрав подол спіднички,
Вона ходила по порічки,
Що чєрвоніли коло річки,
Мов краплі крові…

ПОЕМА

Якого трястя баба Настя
Розповідала тих дурниць?!
Бо не ходив до молодиць
Кривий Панас!

Він пас колгоспнії отари,
Замріяно дивився в хмари,
Та прагнув в думках на Парнас
Ввійти із віршами своїми.

Та не судьба здійснитись мрії
Його була…

З села отару
Він в ранці гнав колись давно,
Коли кров в жилах, мов вино,
Була ще –

Розповів циганці,
Що шляхом поспішала в Київ,
Що слави чєрв все серце виїв,
І що не знає, що робити –

Чі заголити їй спідницю
У мокрих від роси кущах?
Або побігти у крамницю, і,
Ніби ложка у борщах,
Втонути у горілки пляшці?

Та вибрав перше, і по ляжчі
Вже гладив юную циганку,
Що вийшла на дорогу з ранку,
Щоб пополудні до Подолу
Дістатись…

Ноги з-під подолу
Стирчали білі і м'які,
Та свіжі, ніби огірки,
Що щойно зірвані на ланці…

Любов свою віддав циганці.
І душу їй свою віддав,
І все забув, і не згадав
Нічого…

І як з молитвами до Бога

Нещасна мати не зверталась,
Ніщо тоді не врятувало
Панаса-хлопця, катувало
Щось у душі його його…

Йому циганка ворожила,
Та так його приворожила,
Що інших він не знав дівчат,
Усе про неї думав думку,
Отару пас і пас курчат…

Та, якось взимку взяв у сумку
Дві картоплини й сала шмат,
Замісто зброї ржавий цвях
І шляхом вирушив у шлях…

Зустрів його в дорозі лях,
Що їхав з міста, і новини
Розповідав про те про це,
Як підженився до Горпини,

А потім вийшов на крильце,
Гукнув: "Коня мені і шаблю!
Я всих красунь землі приваблю!"
Та геть з подвірря поскакав.

І лютував мороз на дворі,

В коморі теплій лях заснув.
Панас підкрався, та куснув
Його за вухо, потім цвяха
Дістав, та вдарив в груди ляха…

А пізно ноччю в тому ж шинку
Циганка родила дитинку.
І, замотавши у косинку,
Сказала: "Наша доля, синку,
Така от…"

Він її не бачів, і сина теж –
Дванадцять років відхуячів
В сибірськом таборі між веж…

А потім знову пас отари,
Та не ходив до молодиць…

Якого трястя баба Настя
Розповідала тих дурниць?!

ДУМА ІІІ

Муху почєпивши на гачок,
Рибу я ловив в ставку колгоспному,
А Мишко ганяв у кулачок
І стрибали коні в полі росному…

О, Мишку! – дитинства вірний друг,
У мішку, де луг стриба до яру,
По весні знайшов тебе пастух,
Що додому гнав свою отару.

На шматки порубаний ти був,
Хто зробив це – невідомо досі…
Я таку тоску тоді відчув,
Що згадав, як ми малі і босі

Бігали до школи і коли
Вчітеля нам ставили коли,
Ми сміялись.

Вдома нас лупили,
А у школі вже лупили ми –
Тих відмінників,
Що вчились на п'ятірки!

І вони ковтали сльози гіркі,
Зі сльозами разом жовті соплі,
Випускали з горла дикі воплі,
Їх носи, опухлі, мов картоплі,
Нас втішали…

О, Мишко, Мишко!
Я згадав, як бив тебе Сашко!
А за що – не помню,
Хоч убий!

Злодій той
Був небезпечний дуже,
Та ти зчєплявся з ним,
Відважний друже!