Брати Капранови - Розмір має значення

- Тобто, там нема жодного наукового центру?

- Нема.

- А ліцензійного виробництва?

- Жодного.

- І навчальних закладів нема?

Академік вперто покрутив головою.

- І жодної лабораторії?

- І лабораторії теж.

- А науковці?

- Немає, - сказав академік Майборода.

- А запрошені з-за кордону?

- Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.

- Хто він?

- Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.

- Гнучкошиєнков? - мене вдарило це прізвище, неначе по голові. - Микола Васильович?

Усі подивилися на мене.

- Ви його знаєте? - здивувався академік Майборода.

- Здаться, так, - розгублено промовив я. - Він зараз у Сурґуті.

Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…

- Ну й занесло ж людину! - здивовано розвів руками науковець.

- А хто такий Гнучкошиєнков? - втрутився у наш діалог Перший заступник.

- Доктор наук, колись стажувався в нашому інституті. Я тепер згадую, він, здається, був одружений з росіянкою. Але що ж це за доктор - за тридцять років жодної публікації. Він уже й на лаборанта не потягне. А що, ви кажете, він зараз робить? - поцікавився Майборода.

- Вірші пише. Я знайшов його через форум аматорів японської поезії.

- Колись він більше схилявся до української, - сварливо зауважив академік.

Генеральний писар постукав олівцем по склянці, привертаючи загальну увагу до себе.

- Скажіть, будьте ласкаві, пане академіку. А ваш колега Гнучкошиєнков за своїми фаховими якостями здатний організувати в Сурґуті біовиробництво сучасного рівня?

- Можливо, - сказав Майборода. - Але ж де він братиме кедри, тобто пробачте, кадри?

- Ну, це вже похідна. Ви згодні?

- Згоден, - видихнув переможений академік. - Якщо є стрижневий кадр, решта знайдуться.

- Дозвольте прорезюмувати результати нашої наради, - знову взяв слово Генеральний. - Ми одностайно дійшли висновку, що в Сурґуті цілком вірогідна організація виробництва біокомпоненти, яку постачають до Ізраїлю для виготовлення препарату «Граціоза». Я правильно формулюю?

- Так, - кивнув я попри правила субординації.

Усі знову посміхнулися.

Генеральний писар підвівся з місця і подав Майбороді руку.

- Дуже вдячний вам, пане академіку, за допомогу. Мушу зізнатися, що попри різкуваті формулювання на нашу адресу, на мене справила сильне враження ваша промова. Ми справді повинні дивитися ширше і не обмежувати свій вплив на суспільство лише оперативними заходами. Аналогія з наркотиками була дуже доречною і зрозумілою. На жаль, ми не можемо сьогодні вийти за межі своїх традиційних функцій, але я сподіваюся на вашу допомогу в подальшому розвитку справи в напрямку популяризації в українському суспільстві іншої, здорової системи цінностей. І можете повірити, що ми з цим не забаримося.

Підвівшись із-за столу разом з начальством, ми не могли відвести очей від урочистої сцени примирення науки та безпеки. Академік Майборода теж був щиро зворушений.

- Приємно, чорт забирай, коли тебе чують!

- Нараду завершено. Всі вільні, - оголосив нам Перший заступник.

Я закліпав очима.

- У вас є питання, агенте Мамай? - помітив мою розгубленість Генеральний.

- Ні, просто… я гадав… ми маємо спланувати подальші…

- Кроки?

- Так.

Генеральний писар зробив здивоване обличчя.

- А ви, агенте Мамаю, хіба не знаєте, що треба робити далі?

- Взагалі-то знаю…

- То й робіть.

Я виструнчився і мовчки розвернувся через ліве плече.

Бо й справді знав, що треба робити далі.

- Ти що, ніколи не збирав кедрових горіхів?

- Ні, - щиро зізнався я, а тим часом Африканич, старший у бригаді, вже розкладав спорядження, що його приніс хтось із молодих, або, по-тутешньому кажучи, шісток.

Спеціальні кедрозбиральні лахи нагадували форму хокейного голкіпера, тільки без ковзанів, а замість гарного светра з номером тут фігурувала синя ватяна куртка, влучно іменована «куфайкою». Шолом теж був міцніший од хокейного, він скоріш нагадував мотоциклетний, і невдовзі довелося переконатися у доцільності такого виконання. Хлопці весело допомагали мені вдягатися, немов завзяті вихователі дитячого садку. Робота супроводжувалася приказками, що я їх не наважуся зараз зацитувати. І не дивно, що за якихось п’ять хвилин я був цілком готовий до збирання врожаю.

- Давай, на хуй, з Богом, - підсумував головний веселун на ймення Альоша, оглянувши мене, сповитого у вату й повсть так, що годі поворушитися.

- Що робити? - я розгублено озирався навсібіч.

- А ти справді не знаєш?

- Ні.

Африканич, приземкуватий зморшкуватий чолов’яга у такій самій куфайці, тільки розстебнутій, бо надворі буяв теплий сибірський вересень, підійшов до велетенської деревини, що дуже нагадувала буковинські сосни, проте переважала їх розмірами у кілька разів. Решта бригади розташувалися півколом, немовби передбачаючи цікаве видовище.

- Оце, дивися, кедр.

Я подивився. Кедр справляв враження. Про наявність десь там у вишині заповітних шишок можна було тільки здогадуватися.

- Ти стоїш там, - Африканич дивився на мене, немовби випробуючи. - Тоді розбігаєшся і головою б’єш сюди.

З цими словами він поплескав по брунатній корі лісового велетня.

- Як це?

- Дуже просто. Хлопці, допоможіть йому!

Мене міцно схопили за руки і почали розштовхувати вперед-назад.

Звичайно, за інших обставин я б розкидав тутешню публіку, навіть незважаючи на незручне вбрання, проте зараз легенда не дозволяла активних дій - врешті-решт нам разом працювати.

- Раз-два, взяли! - хлопці ще гойднули мене сюди-туди і раптом штовхнули в спину, немовби з гармати стрелили.

Ноги мої самі собою побігли вперед, скоряючись імпульсу. Стовбур стрімко наближався, і єдине, що я встиг зробити, це нахилити голову, аби удар прийшовся у захисний шолом.

Гуп! - у моїй голові щось добряче стукнуло, а тоді в усій тайзі раптом вимкнули світло.

Останнє, що я встиг відчути, - по всьому тілу застукотіло, затупотіло, немовби по вас гахнули з бластера учбовим зарядом.

І далі запала тиша.

Отямився я досить скоро, судячи зі сміху, що лунав поруч. Моя поведінка, певно, виглядала досить кумедною в очах тубільців, бо вони гиготіли, немовби на вечорі творчості Павла Глазового. Міцний шолом урятував мій череп від руйнації, а ватяний одяг захистив тіло від синців: навкруги валялися величезні, завбільшки з кулак, шишки. Отакою та по спині - і не треба ніякого масажу. Ніколи.

У голові гуділи джмелі, - мабуть, таки легкий струс. І через нього голоси моєї бригади подвоювала та потроювала луна.

- Ой, не можу, ой прикол!

- Як голівонька, бо-бо?

З усіх вахлаків серйозність зберігав тільки Африканич, але очі старого теж випромінювали щире захоплення.