Брати Капранови - Розмір має значення

- Як це? - не зрозумів я.

Гриць пробурчав собі під носа:

- Набравсь.

- Стецько, - повторив представник ГУКу, - Стецько Боровий.

І тут я зрозумів:

- А ви що?… Теж?

Він посміхнувся:

- Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…

- Але ж ви українець! - перервав я його. - Українці завжди мали певні імена, прізвища.

- Так то на Землі, - розвів руками він. - А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.

Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники - теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.

- Слухайте, пане… - я зам’явся. - А з прізвищами у вас як?

Він ще раз посміхнувся, - певно, звик до розпитувань.

- От як раз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я - Боровий.

Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.

Гриць нахилився до мене і зашепотів:

- От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.

Я заспокійливо поклав йому руку на плече.

- Пане Боровий, - мовив я, - а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.

- Авжеж, - погодився він. - Мене всі так і кличуть. На Землі.

- Що ви нам запропонуєте подивитися тут в першу чергу? - спитав я, щоби зам’яти незручність.

Пан Боровий розквітнув:

- О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!

До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.

Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно, перевіряй - не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця - найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.

За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.

- Маємо ще кілька годин, - сказав він, - далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…

Я подивився на Гриця, він - на мене.

- Знаєте, пане Боровий, - сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, - ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?

Боровий скривився так, наче відкусив хрону.

- Але духовність, - обурився він, - духовність, що завжди відрізняла українську націю…

Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:

- За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?

Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.

Дорогою я виправдовувався:

- Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…

Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.

Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.

- Цього дядька, - лаконічно мовив я, - два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.

Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:

- Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?

- Так, - підтвердив я.

Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, - подумав я. - Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи, може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного шинка.

Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу - про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.

- Куди зараз? - питав я його.

- Туди, - вказував він пальцем і продовжував: - Нашому народові, бачте, завжди була притамана найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».

- Еге ж, - погоджувався я. - За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.

А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.