Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Напевно, нас довго шукали. Завжди довго шукаєш, коли точно знаєш, де саме треба шукати. Вона, Юлька, не могла мене залишити. Було вже темно, коли вона нас знайшла. «Куди ви ходили? Ми нервувалися, оголосили всеукраїнський розшук. Ти знаєш, що всi понапивалися, втомилися й поїхали? Тепер нам треба поспiшати на автобус чи ловити машину… Вже треба до мiста». Каже Юлька, вона, моя сестра милосердя, витягує сосновi голки-стрiли з моїх ран. А потiм ми втрьох їхали в автобусi, напiвпорожньому автобусi. Вона - позаду, ми - попереду. Обличчям до неї. Вона робила вигляд, що спить. Вона не могла зустрiчатися з нами очима. Пронизливе щастя, чого ти завдаєш болю iншим?

«Розповiсти тобi казку?» Запитувала я в неї винуватим, але таким щасливим голосом. Чого б не дати людинi спокiй? Пронизливе щастя, чому ти колошкаєш чужий бiль? Егоїстичне щастя. «Розповiси». Вiдповiдала Юлька. Вiн посмiхається й малює квiточки на моїй долонi. Домальовує пелюстки навколо моєї крихiтної родимки. Я вигадую нову версiю казки про Колобка, вiн менi допомагає, нам весело, ми вiдчуваємо одне одного, казка злагоджена, наче ми репетирували до поту. Ми репетирували до поту. Нам смiшно. Виходить смiшна казка. Ми пирскаємо. Нашi очi продовжують цiлуватися. Обiймають одне одного вiями. Нiхто цього не бачить. Вона це вiдчуває через заплющенi очi та вiдрите серце.

А потiм три мiсяцi. Три мiсяцi нереального життя. Вiд його «Привiт, щастя» до тепла поцiлунку на моїй скронi, правiй, яке вiн дарував менi щозустрiчi, наприкiнцi. I солоний присмак слiз щастя щоразу. Власний дощ, вiд якого не врятують нiякi парасольки. Три мiсяцi втрачених снiв. «Ти до мене не ходи, не дзвони, коли я бачу сни». Її «але чим ти займаєшся?» Юлька час вiд часу робить великi очi, наче хоче щось повiдомити, але мовчить. Вона захлинається зливами мого щастя. Три мiсяцi, якi можна вiдокремити в iнше життя, яке насправдi здатна прожити одна людина. Життя - укладка.

А потiм мовчання в трубцi. Але мене цiлком задовольняє просто чути його дихання. «Ти». Кажу я, наче видихаю щастя. Я сповнена щастям, я можу дарувати його iншим. Знову мовчання. А потiм - її голос. Нiжний, дiвочий. Потiм її «привiт», без його «щастя». Яке там щастя. Зустрiтися? Звiсно, ми можемо зустрiтися. Аякже. Просто зараз. Зараз? Добре. Напевно, ми зустрiлися з нею в кав'ярнi. Мабуть, випили кави, а може, й вина. Напевно, ми сидiли довго, довго мовчали, дивилися одна на одну. А може, наша зустрiч була коротка, наче пострiл? Можливо, була також чудова погода, а може бути - снiжило. Напевно, я буркотiла: «вибач, я не…»; «такого бiльше нiколи не…»; «все це пусте». Скорiш за все, вона мене пробачила, адже я була така розгублена, розчулена, вiдверта, слабка. Вона ж намагалася здаватися сильною, намагалася зрозумiти, пробачити, дивилася на мене така перелякана, як, можливо, нiколи. Вона зупиняла своєю затвердою ручкою мої самi не свої руки. Якими керувала моя майже втрачена совiсть.

Я дивилася в її очi. Два мазки ультрамаринової гуашi на тендiтному обличчi. Дивилася на маленький, дуже акуратний носик. На гарнi пальцi, на тонкий золотий обiдець обручки. Серце тремтiло, його колотило. Як вона була схожа на нього. Я подумала, що в них нiколи не буде суперечок щодо того, на кого подiбнi їхнi вродливi синьоокi дiти. Вона була надзвичайно схожа на нього, наче хтось старанно перенiс риси його обличчя на її лице. Його дружина. Лiна. Лiтера «л» така вишукана, приємна на смак. Я схрестила руки на грудях. Погладила серце великим пальцем. «Ш-ш-ш-ш», - заспокоювала я його, а воно гарчало на мене, як цуценя, що не хоче вiддавати м'ячика. «Ш-ш-ш-ш, вiддай, бо це чуже, вiддай, прошу». Благаю я, а воно зiщулюється в клубок, запобiгливо тремтить маленький хвостик. Але от i вiддало. Чуже. I заспокоїлося. Колись потiм. У життi-обкладинцi.

«Прислали б краще старшого». Каже щось поруч зi мною. Я повертаюся до життя-обкладинки. «Що?» «Я кажу, прислали б краще старшого, замiсть цього бовдура молодшого».

Це каже завiдувач господарством якогось iз судiв. Пузань з губками дамулi-капризулi пiд гостренькими погрожуючими ворогам лiворуч та праворуч вусами. «Ця мавпа стара. Молодший краще б розповiв, як переконливо можна вписати потреби в цифровiй камерi, цифрових фотоапаратах, ноутбуках, iншiй апаратурi у бюджет на пiдтримку програми розвитку районних судiв. От скажи менi, на дiдька лисого

менi потрiбно всi його цi екаунтiбiлiтi-дiбiлiтi та трансперенсi-туперенсi?» Що сказати, е.

«Хай, Ена. Вовк нiколи не стрибне першим. Нiколи. Пес стрибатиме, вiн звик радiти. Ти хотiла б народитися твариною?

Священна вiвця дає вовну на священнi килими. Вчора я втратив чужу свiдомiсть. Я дуже смiявся, тому що думав, що такого не буває. А сьогоднi второпав, що я народив нову людину. Ти усвiдомлюєш? Чоловiк може народити! Так! Варто лише втратити чужу свiдомiсть, i все. Готова нова людина. О, чекай. Прокинулася. Пiду годувати.

P. S.Я хотiв тiльки додати, що ти живеш минулим. Чужим життям. Це таке життя, як кусень пластилiну, в який малеча влiпила рудий, зелений, синiй та жовтий куснi, а ще - чомусь бiлий. Дивний бiлий колiр. Я вiдчув це сьогоднi, побачив твої вiдбитки пальцiв на своїх. Але вони були не зовсiм твої. Це були вкраденi тобою вiдбитки. Вони говорили зi мною. Вони сказали менi: «Привiт, щастя».

Додому. Мерщiй. Сьогоднi нiч була важкою, таке враження, що з першими весняними дощами (щось середнє мiж снiгом та дощем) Бог змив мiзки у великої кiлькостi людей. А головне управлiння державної автоiнспекцiї настiльки потребувало грошенят, що продало права найскаженiшим верствам населення. Або виробники та продавцi алкоголю знизили цiни на напої, що взагалi-то звучить занадто фантастично.

Тi з людей, хто вважає, що людська ушкоджена голова схожа на розчахнутий грецький горiх - останнi романтики сучасностi, якi нiколи не мали справу з такими головами. Принаймнi не бачили це зблизька. В мене не було часу на спiлкування з янголами та Циганом. Нiч я також позбавив уваги, коротке вiтання i все.

Машину нарештi полагодили. Автомайстерня (та, послугами якої я користуюся) має багато переваг, але одну ваду - майстри нiколи та нiкуди не поспiшають. За якiсть їхнiх робiт я пробачаю їм мої розхитанi нерви та затяжну необхiднiсть користуватися наземним громадським транспортом. Я ненавиджу громадський транспорт. Чи з цього можна зробити висновок, що я ненавиджу громадськiсть? Не певен. Хоча менi справдi бiльше подобаються iндивiдуалiсти, нiж суспiльнi дiячi. Автомайстерню менi порадив Будда. Напевно, пiсля щiльного спiлкування з моїм автомобiлем вiн дiйшов висновку, що саме така майстерня психологiчно пiдходить цiй машинi. Цiкаво, що балаканина Будди, яку я сприймав доволi iронiчно, все-таки на мене впливала. Коли я купив свою машину, я думав, що вона - жiночої статi, називав її - донечка. Будда поiнформував мене, що це - чоловiк. Я молив, щоб вiн позбавив мене вiд знання iнших подробиць долi цього чоловiка, що переродився в мою машину, i Будда пiшов менi назустрiч. Треба вiддати Буддi належне, коли хтось просив його не вантажити, вiн не вантажив. Але тепер я звертаюся до свого автомобiля, враховуючи його чоловiчу стать. Нiяких образливих «донечок».