Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Але це ще нiчого. Принаймнi вона була весела й пригощала мене кавою з зеленим лiкером, вiд якого починала здаватися менi звабливою мавкою. А якщо згадати тiтку Полiну - ото була жiнка. «Тiтка Поля Вибий Око». Тiтка Полiна була надзвичайно практичною жiночкою. Коли вона зметикувала, що я - лiкар, постiйно приводила до мене родичiв, знайомих та «подруньок», вже не кажучи про те, що змушувала мене опiкуватися її власними проблемами. Виглядало це так. Тiльки-но я звiльнюся з операцiї, мию руки й думаю, чи не перехопити щось у вiльнi 15 хвилин, у маленькому дзеркалi, що висить над рукомийником, бачу похмурого лоба тiтки Полiни. «Ох, синку, бiда за бiдою». Полiна каже. «В моєї подруньки щось на оцi». Спочатку я намагався пояснити, що я - хiрург-травматолог. Але Полiна робила такий розгублений вигляд, однiєю рукою тримала мене за рукав, другою - потискувала руку й не вгавала: «То що ж поробиш, синку, що ж поробиш. Ти ж, мабуть, знаєш, синку, якогось хорошого лiкаря, га? Це - моя кума». I починала вiдчайдушно рюмсати. Квартиру вона здавала знамениту. До того ж дешево брала. Велика, простора квартира тiтки Полiни, поблизу лiкарнi. Це було важливо, тому що в той час я не мав машини. Але я був вимушений виїхати.

Скiльки ж їх було? Мартина Федорiвна на моє прохання прибрати штучнi квiти, якими була прикрашена вся квартира так рясно, що я почувався, наче в могилi, сказала менi: «Дорогенький, але ж ви в такий спосiб зiпсуєте стиль!» Валентина Олексiївна постiйно менi щось пропонувала: починаючи зi своєї недолугої доньки, закiнчуючи золотою зубною ламанню померлого дядечка. Максимко любив випити моє пиво чи залишити свого злого бультер'єра Пупса, який дивився на мене так, наче побачив великий набiр смачненьких маслакiв. З Пупсом я навчився вправлятися, дражнив його палицею, аж поки той не стискав її щелепами, а розiмкнути щелепи самотужки вже не мiг. Чудова прикраса для палиць у виглядi злого песика. Так я це називав. Друзями ми не стали. З Максимком теж. Арiадна Венедиктiвна позичала в мене грошi. I не повертала. Шкода, що нiхто не вигадав спецiальних полиць для арiадн венедиктiвнiв. «Ви маєте пишатися, чiко, що допомагаєте професору». Казала Арiадна. Вона була професоркою-iспанiсткою. За допомогою моїх грошей «зубожiла стараннями держави» професорка задовольняла свою пристрасть до шовкових хусток.

Бабця Акулiна погрожувала менi тим, що в її роду були циганки, тому якщо я замислю щось зле, в мене зникне прутень. «Зовсiм зникне?»

Я дивувався. «Як i не було». Вона пiдтверджувала. Перевiряти не хотiлося. Ще вона мала пiдозри, що я розводжу плодову мiль, тому вона нишпорила по всiй хатi, зазирала в кожний кут - намагалася знайти недогризки яблук i груш. Якi я, певна рiч, спецiально ховав за шафи. Пiдхарчовував мiль. А ще була Тамара Павлiвна, яка мала жагу до спiлкування. I подруги Тамари Павлiвни, якi теж хотiли спiлкуватися. Влаштовувати вечiрки. «Ти все одно чергуєш уночi».

Цi бруднi чашки, з яких я дiзнавався, якiй помадi кожна з них надавала перевагу. I донька Тамари Павлiвни, яка любила заїхати, щоб подивитися мої вiдеокасети й позайматися коханням зi своїми хлопцями, замiсть навчатися в унiверситетi. А ще були два колишнiх чоловiка Тамари Павлiвни, якi сприймали мене як третього колишнього чоловiка Тамари Павлiвни й потребували мого спiвчуття: «Яка ж Тамарка хвойда, це ж була моя квартира, все вiддав їй, як рогуль останнiй, а вона…» Потребували також окремого лiжка: «Де ж менi ще перекантуватися, колего?» У Тамари не було звички забирати в них ключi.

Коли я паркувався, побачив струнку шатенку - густе волосся зiбране у хвiст, легка куртка. I незбагненнi очi кольору нестиглого волоського горiха. Як у тої дiвчини. Я поринув у спогади, у такi спогади, через якi в мене змерзли руки, довелося вдягати шкiрянi рукавицi. Їх подарувала Катерина. «Ти маєш дбати про руки». Я сидiв у припаркованiй машинi, бiля своєї затишної квартири, i згадував.

«Я нiчого звiдси не викидала, - квартирна господарка говорила до мене довiрливо. - Ви можете не повiрити, але зовсiм нiчого. I диван iз зiпсованою пружиною, кiнець кiнцем не я його псувала.

Крiм того, один йог сказав менi, що на таких корисно спати. Кухонну шафу теж не викидала. Навiть картинки. Я знаєте, чим керуюся? Я керуюся тим, що все це не моя справа. Ось здам квартиру, вам, наприклад, людинi тут жити, тобто людина сама визначить, чи потрiбно їй таке, чи нi. Вона може викидати, залишати, продавати. Але хай вирiшує це сама. Бо їй тут жити, не менi ж тут жити, логiчно? Логiчно». В мене склалося таке враження, наче вона ставить питання, якi маю ставити я, i сама вiдповiдає на них.

У якийсь момент я щасливо усвiдомив, що вона не потребувала моєї реакцiї, розумних тлумачень та вiдповiдей, заклопотаних уточнень; чхати вона хотiла на мою ввiчливу увагу. Вiдтак я дозволив собi насолоджуватися тишею. На мiй погляд, будь-якi звуки, якi не потребують твоєї уваги, не порушують твою власну тишу. В цiй моїй можливiй новiй квартирi були двi кiмнати. Перша, куди мене запросили на огляд, була маленькою з одним вiконцем, наче намальованим на стiнi. Досить затишна. Шпалери свiтло-бузкового кольору, який тодi не сприймався мною як колiр депресiй, але трохи бентежив. «Змiню». Подумав я тодi. З меблiв я бачив широкий диван, той, iз зламаною пружиною. Я присiв на нього й почав вмощуватися. Вiн не рипiв. На вiдмiну вiд дивана, який був налаштований по-приятельськи, плед, що вкривав його пухке тiло, злегенька вкусив мене за руку. «Справжнiй смушок», - почув я голос господарки. «Вкусив мене. Мабуть, треба погодувати цього барана щасливим листям конюшини, може, тодi буде люб'язним до гостей». Вирiшив пожартувати я. Вона подивилася на мене такими очима, наче тiльки второпала, що до неї завiтав манiяк.

Потiм щось почала говорити про кухню. Розмiри її були важливими для мене, але я мало що чув. Тому що побачив цi картинки на стiнах. «Що це?» Можливо, я занадто довго мовчав, тому господарка не збиралася вiдповiдати на це моє запитання. А, можливо, вона не почула його. Мабуть, я не сказав його вголос. Сам спитав себе мовчки. Я стояв посеред другої кiмнати, я не пам'ятав, коли вона мене сюди завела. Розглядав картинки. «Я ж вам розповiдала про картинки. Знiмiть, якщо дратують». В її голосi вiдчувалося роздратування. «Знiмiть». Сказала вона тоном кравчинi, якiй примхливий клiєнт повiдомив, що йому тисне у плечах.

Якщо я й був у чомусь впевнений, так у тому, що цi картинки я не знiму. Менi здавалося, що я знайшов. Нарештi знайшов, якщо взагалi шукав. Вона дивилася на мене з чорно-бiлих картинок беззахисними очима, що

були сповненi нiжнiстю. Очима кольору нестиглого волоського горiха, як у дiвчини, що промайнула зараз. «Фотокартка ж була чорно-бiлою, як ти дiзнався про очi?» Колобок запитав. Я це знав. Вона здавалася менi мертвою, тiльки її очi жили, випромiнювали свiтло, кохання, щастя. На кожнiй картинцi з нею було щось не те: нога з накладеною шиною; рука в гiпсовiй пов'язцi; свавiльнi залiзяки апарату Iлiзарова на її гомiлцi. Бiлий гiпсовий комiрець, бiлий гiпсовий гольф, бiла гiпсова рукавиця. Бiлий, схожий на ескiмо, палець.