Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

«Привiт. Несподiвано ти. Раптова поява. Фу!» Я вiдсахнувся вiд стiни. «Ти чого? Я не тобi, я - Череваню». Колобок смiється, його друг, себто я, вiдреагував на «фу». «А тебе хитає, Андрiю? Краще б поспав, чого вештаєшся? Чи в тебе неприємностi?» Що вiдповiсти? «Так, у мене неприємностi, тому що ти спиш iз моєю сестрою». А яка це для мене неприємнiсть? Не зi мною ж вiн спить. Яка менi, в бiса, рiзниця? «Ти, може, пройдеш, агов? Старий, ти чого там закляк?» «Привiт». Нарештi я дещо з себе вичавив. Гей, де Той, хто користується мною? В мене щось забилося! «Я от думав, збиратися менi до офiсу чи нi. А ти й прийшов. Отже, спочатку ми вип'ємо кави, як тобi пропозицiя?» А що, нормальна пропозицiя. Мої руки заспокоювалися на широкому лобi Череваня. Теплий, щирий. «У тебе руки тремтять». Вказав на мої руки спостережливий Колобок. Вiн, мабуть, усе помiчає? Як Катерина пофарбувала волосся, якi в неї тендiтнi руки, яка в неї гарна шия, який у неї настрiй, те, що вона добирає бiлизну пiд колiр верхнього одягу, що б вона хотiла в подарунок…

«Андрiю, знаєш, коли вранцi несподiвано до тебе заходить друг пiсля важкого нiчного чергування; друг, який має третiй сон бачити в цей час; друг, у якого тремтять руки i який сприймає команду «фу» на свiй рахунок i мовчки п'є третє горнятко кави без цукру, в мене виникають питання. Чим я можу друговi зарадити? Я можу погратися з тобою в детектива, вгадувати, що й як, але чи не простiше буде, якщо ти мене сам про це проiнформуєш? Ну? То чим?»

Натомiсть щось сталося з моїми губами. Хтось, поки я заковтував каву, їх залiпив. «Ти». Наче потроху пiшло. Колобок шпигав мене очима. «Ти… Борис зайшов сьогоднi вранцi». «Борис? Цiкаво. То вiн тебе збудив?» «Нi. Не збудив. Я не спав. Через дiвчину». «То вiн ще вигнав твою дiвчину…» «Нi, вона втекла. Сама. Це та, що бiгає. Пам'ятаєш?» «Слухай, у тебе почався невроз. Ти б кiлька разiв поспав десь в iншому мiсцi, на кухнi, наприклад, усе б забулося. В мене таке враження, що не вона тебе, а ти сам себе будиш, а вона випадково з'являється в цей час. Себто в той час, коли вже ти сам себе розбудив». «Я не про це». «О'кей, поговоримо пiзнiше. То що Борис? Йому було лячно лущити горiшки на самотi, тому вiн припхався до тебе? Ми - маленькi мишки, ми точимо горiшки, черевця ми наб'ємо i удвох кота вб'ємо! Чи виникли проблеми з лiтерою «Д»? Примарилось якесь медичне слово?» «Ти знаєш про "Д"«. Засвербiло око. Невже я зараз рюмсатиму? «Ти звiдки знаєш про це кляте «Д», га, Колобок? Це вона тобi розповiла, Катерина»? «Може, й Катерина, а може, й нi. Чомусь пригадалася лiтера «Д». Я ж не знав, що в тебе така хвороблива реакцiя саме на цю лiтеру. Знав би - назвав би iншу. Скажiмо, «Б». Примарився Борису кипарис, пiд кипарисом ковтав барбарис Борис. Вгамуйся, Андрiйку».

Мене нервувала кава, Череваня - хвiст, а Колобок виглядав непохитним. «Я ж нiчого, Колобок. Я ж нiчого не кажу. I не сказав би. Ти ж мене знаєш, чи нi, га, Колобок? То чого ж ти нiчого менi не сказав? Ти менi друг чи хто? Я б тобi сказав. Я б тобi обов'язково сказав. Саме тобi, скотиняко! Нi НАТО, нi Буддi. А тобi - стовiдсотково сказав би, тому що ти - мiй друг». Колобок замислився над моїми тезами. Я сам би замислився, якби був здатний мислити. Але я не мiг вполювати свої думки, вони мчали, як навiженi. Як це зухвале дiвчисько, що псує мої ранки. Гуп-гуп. «А я не сказав». «Чому?» «Саме тому, що ти - мiй друг. А ще тому… В мене є правило, старий, досить просте: не дiлитися проблемами з тими, кому вiд тих проблем буде боляче, хто може тiльки заплутати чи заплутатись у проблемi, хто з однiєї проблеми намножить купку проблемок. А ще з тими, кого - ти вибач, брате, - це не стосується. Зрозумiло? Може, ще кави?»

Я мовчав. «Спочатку я не мiг тобi сказати, тому що не знав, що воно є. Що я мав би тобi розповiсти? Я трахнув твою сестру, друже? Я трахнув твою сестру, їй сподобалося?» Кава хлюпнула через краєчок. «Воно миється. Я маю на увазi скатертину. Не смикайся, Боже ж мiй, Андрiю! Хiба я мiг подумати, що тебе буде так колотити? Не переймайся. Сiдай туди… Потiм я не схотiв тобi говорити, тому що виявилося, що нам удвох добре. Навiщо тобi про це знати, що нам - добре? Ти мав би вiдчувати, що я - щасливий, що Катерина теж щаслива. Але навiщо тобi знати, через що ми щасливi?» «Нiчого, якщо мене знудить у твiй новенький порцеляновий унiтаз?» «Iди собi. Шкiдливо пити стiльки кави натщесерце». Це вiн менi говорить? Менi, лiкарю? Та кого вiн з себе вдає?

«Ти зараз до неї зiбрався? Навiщо, Андрiю? Чого тобi до неї пхатися? До того ж вона на роботi, ти хочеш там влаштувати показовий виступ?» «Чого б це вона на роботi?» «Того б це, що сьогоднi - четверте». «I? Та хоч сьоме». «Не сьоме, а саме - четверте. А це означає, що в неї клiєнтам призначено на першу половину дня. В неї прийом. Якщо про мене та про неї не хочеш думати, подумай про тих, хто наважився сьогоднi лiкувати зуби. Як ти вважаєш, цi люди заслуговують на неврiвноваженого дантиста?» «Гуманiст хрiнiв». Менi було зле, i я злився. Передовсiм на себе. Тому що в мене не було пiдстав злитися на Колобка. Я усвiдомлював це. Але я дуже на нього злився. Навiть не знаю, через що бiльше. Через те, що вiн спав з Катериною, чи через те, що вiн приховував це вiд мене. «Менi здається, що ти вже почав дещо розумiти, старий». I за цей тон я його зараз ненавидiв. «Куди ти пiдеш?» «Шукати одну людину. Бувай». Менi закортiло знайти Марину. Зараз. Неодмiнно зараз її знайти.

Навiщо менi була потрiбна Марина? Тому що вона - пряма. Яка ж пряма ти, Маринко. Я нiколи до тебе не бачив таких прямих жiнок, таких вiдвертих, таких вiдчайдушних. I як ти, така пряма, брешеш чоловiковi, маєш коханця, займаєшся коханням iз незнайомим чоловiком, з яким тебе звiв форум та гра в карти? Втiм, може, ти й не брешеш чоловiковi? Може, вiн про все знає, пiдбадьорює тебе навiть, дає поради, бо в нього теж є коханець, це вже я запам'ятав, бо таке не часто зустрiн… Як усе це можна поєднувати? Пряма, чесна Марина, в тебе має бути пряме та чесне життя! Неодмiнно має бути. Близько трьох кiлометрiв я впевнено крокував. Потiм зрозумiв, що впевнено крокую кудись. Я не знав, куди менi крокувати, де вона живе. Марина має жити бiля моря. Де вона працює - так само. В лiкарнi. В цьому мiстi шалена кiлькiсть лiкарень, я добре це знаю. Що зi мною? Я постiйно вiдшукую жiнок по лiкарнях. Лiкарiв, хворих, хворих, лiкарiв… Я зайшов у якусь забiгайлiвку. «Кави?» Самовпевнено спитав офiцiант, i мене ледь не знудило вiд самовпевненої офiцiантової кави. «Нi». Ковтнув повiтря. «Зелений чай i щось до чаю». «Канапку чи щось здобне?» «Здобне. Здобну шелихвiстку. Чи є у вас таке?» «Шали-що? Втiм, не хвилюйтеся, щось таке зробимо».

«Марат?» «Якщо ти не переконаний, що набираєш мiй номер, краще його не набирай! Привiт». Маратовi жарти. «Слухай, я…» «А чого ти не спиш? У тебе ж немає важких чи?…» Я знаю, що саме зараз вiн подивився на мою стендову фотокартку: до неї вiн дротиками крiпить папiрцi, на яких зазначає важких. Уся стiна напроти його столу залiплена фотокартками хiрургiв. Зараз вiн бачить мою голу, горду пику, не прикрашену кольоровими папiрцями. В мене немає важких. «У тебе немає важких!» Радiсно констатує Марат. «Слухай, я не через важких тебе турбую. Я на форумi…» «Трахав якусь бабу? Вона хоч нiчого?» «Нi. Нiкого я не трахав. Якщо ти не маєш на увазi зґвалтування кiлька сотень лiкарiв моєю доповiддю». «Но-но! Треба пишатися своїми доповiдями! Що там у тебе?» «Та нiчого такого. Просто я зустрiв твого…»