Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Я давно не бачила Мiлену, тому що вона була людиною, яку надзвичайно дратують власнi родичi. А за таких умов важко бачитися часто. Взагалi, бiльшiсть людей, з якими я спiлкуюся, не в захватi вiд власних родичiв, але деякi з них виявили себе бiльш терплячими, нiж Мiла. Це їй ще поталанило, що в неї не було батька, не було вередливих племiнникiв, тупого чоловiка сестри, хворого дiдуся й гонорової бабцi. Мiлена пiшла вiд нас дуже давно, втiм, я не пам'ятаю, до когось чи просто пiшла. Думаю, що Мiла цього також не пам'ятає. Вона дуже рiдко давала про себе знати. Але якщо менi телефонував хтось невiдомий, кажучи, що його просила зателефонувати одна панi, у якої в метро вiдвалилися пiдбори i яка в такому вiдчаї, що навiть не пам'ятає власне iм'я, але розумiє, що їй потрiбнi новi туфлi, я знала, що це - Мiлена. Тому пiдхоплювалася, з'ясовувала, на якiй станцiї метро чекає ця безпiдборова панi, чортихалася й везла їй взуття. Мiлена старша за мене на три роки.

Менi було цiкаво, чим керувалася мати, коли називала нас. У Мiлени таке нiжне, лагiдне iм'я. До всiх вона - Мiла. А чому я маю iм'я, схоже на питання дебiлкуватої постатi: «га?», якiй вiдповiдають «на». Чого б не назвати мене iнакше? Я, звiсно, не найурiвноваженiша людина в цьому шаленому свiтi. В мене є свої примхи. Торги з Богом щодо власної смертi, а ще я святкую, нi, краще буде сказати, жалкую за Кеннедi. Кожного його дня народження, а вiн народився наприкiнцi травня, менi скорботно, я дiстаю траурнi чорнi стрiчки, прикрашаю ними офiс, у мене траур. Я п'ю лише тi напої, якi любив вiн. Слухаю пiснi Мерелiн, сподiваюся, що йому це приємно. I вдягаюся, наче Джекi з обов'язковою чорною єдвабною стрiчкою в волоссi. I думаю, чого вiн пiшов з життя, коли був такий енергiйний, сонячний, натхненний? Чому Бог обрав його? Боговi в той день, день загибелi Кеннедi, було сумно, лячно - як йому було? Колись я помiтила, що iграшковi Кени, цi самозакоханi друзi Барбi, зазвичай схожi на педерастiв, i лише один Кен, той, якого зроблено в шiстдесятi роки, дуже схожий на Джоннi Кеннедi, я тодi купила його, щоб витягувати iз шухляди раз на рiк, щоб поговорити, розповiсти, що вiн був нормальним, порядним, гарним, розумним хлопцем, перспективним полiтиком, не знаю, навiщо все це менi, але я це роблю. Менi легше спiлкуватися з тими, в кого не всi вiрять, та з мерцями.

У порiвняннi зi мною Мiла - щось надзвичайне. Наприклад, вона вiрить, що скособочена хатка бiля калюжi - це палац на березi Днiпра, i змушує повiрити в це iнших. Мiлена завжди вiдкрита для будь-яких людей, для будь-якого спiлкування. Вона може мити вiкна на сiмнадцятому поверсi, вдягнута лише в лiфчик та стринги, i щиро дивуватися, чому такi збудженi будiвельники, що зводять будинок поруч, i сусiди. Коли вона повiдомила, що працює на митницi, в мене був шок, тому що Мiла нiколи не вмiла складати цифри та речi, вона складала вiршi, та й то не всi вважали тi слова, що вона складала, вiршами. Мiла… Мене називали дивачкою, а Мiлена була незбагненною дiвчиною, батьки в дитинствi нав'язують нам одяг, вони ж та iншi люди в подальшому - моделi поведiнки.

Замiсть того, щоб вiдправити її в зоопарк, я сказала: а чом би нам не випити пива? Я була добра, все це - через Андрiя, тим бiльше, що сьогоднi - вихiдний. Мiлена зрадiла. Вона спитала, що я збираюся вдягнути? «Джинси й чорну майку», - вiдповiла я. «Це ж просто супер!» - заверещала Мiла.

Вона повеселiшала i сказала, що зателефонує згодом, щоб «домовитися бiльш конкретно». За годину я була готова й чекала її дзвоника. I вона зателефонувала. «Слухай, ти не будеш проти, якщо зi мною будуть Омар i Едик?» «Це взагалi хто?» Мiла затнулася. «Ну, розумiєш, вони задзвонили якраз коли i я тобi, i ти знаєш, це дуже незручно, але було б iще бiльш незручно, якби я, але я тебе знаю краще, нiж… тому я подумала, що з тобою, якщо це є менш незручним, нiж… тому я…» Я подумала, що коли я ще раз почую слово «незручно» вiд Мiли, я вчиню щось ганебне як на родичку, i взагалi мене може знудити. «Я чекаю на вас на затоцi», - пiдозрiло лагiдно промовила я.

Омару було десь пiд п'ятдесят. Я не думала, що такi блискучi сорочки, як була на ньому, хтось iще вдягає. А ще я не думала, що з таким чоловiком опинюся саме я. Добре було те, що Омар був мовчазний. Едуард - молодший, приблизно мiй однолiток. У нього було маленьке обличчя, блискучi оченята бiгали. Коли вiн щось говорив - вiн посмiхався. I менi було цiкаво, як це вдається йому одночасно? Чомусь, коли вiн щось казав, менi кортiло вимити руки. Як вiд чогось липкого. Я подивилася на Мiлу, вона вдягнулася в блакитнi джинси й чорну майку. Їй пасувало. Очима вона показувала на мiй одяг. Їй подобалося, що ми вдягненi майже однаково. В мене було враження, що це не вона мене, а я скопiювала її. Було огидно.

Столик обрала я. Менi набридло вештатися. Я подумала, якщо я їх не всадовлю за столик, ми будемо вештатися без кiнця. Вздовж цiєї дамби я бiгала щоранку й була щаслива, але вранцi для бiгання та вдень для прогулянок - це були двi абсолютно рiзнi дамби. Денна менi зовсiм не подобалася - забагато людей, забагато свiтла, замало кисню та води, навiть воду окупували, затьмарили люди. Омар мiг мовчати дуже довго, Едику було байдуже, про що молоти язиком, давно я не зустрiчала людину, яка постiйно щось говорила, але щось таке, що неможливо вiдтворити. А ще менi хотiлося попоїсти. Омар попрохав меню i втупився в нього. Едуард прасував меню нiгтиком, який був знайомий з манiкюром, вiн наче диригував назвами блюд та їхнiми цiнами. Торочив про щось незрозумiле, зокрема, про гумовi рукавички для миття посуду. Мiла копирсалася в серветках. Я терпляче чекала, поки вони визначаться, а що менi було робити? Минуло п'ятнадцять хвилин. Офiцiантка, яка завзято почала нас обслуговувати, зiв'яла на дванадцятiй хвилинi й пiшла собi.

«Мiло, ти будеш пиво?» Запитала я. «Так», - тихо вiдповiла Мiла, яка встигла зробити собi дуже гарну браслетку з блакитної серветки. Едуард дiстав iз сумки вологi серветки й почав терти свої доглянутi руки. Якийсь час я стежила за тим, як ретельно вiн дiставав пил з-пiд нiгтiв. Омар мовчав собi. «Дiвчино!» Звернулась я до офiцiантки. «Будьте ласкавi, нам - «Стелла Артуа» - два по нуль п'ять». «А може, будете щось до пива?» - натренованим голосом спитала дiвчина. «Кальмари є?» «Є анчоуси, жовтопузик та кiльця омарiв».

Я подивилася на Омара. Вiн мудро змовчав. Вiн був схожий на щось таке величне, що вiдкриває писок тiльки тодi, коли просиш його про пораду. Напевне, по ньому можна було ворожити, як по Книзi Змiн.

«Знаєте, омари в нас уже є, дякую». Нi, i зараз не вiдреагував! «Ну, оце тепер знаю. А ви знаєте, в нас не можна вечеряти своїми омарами». «А ми не будемо їх їсти». «О'кей. Але звиняйте, я буду придивлятися. То що вам принести?» «Анчоуси». Менi було шкода, що нiхто не додумався назвати продукти «едиками». Могли б так назвати, наприклад, цитрину. «Едичка». На честь Едуарда Лiмонова, але - нi. А якби назвали, тодi б ця дiвчина могла спитати: «А едичок до коньяку не бажаєте?» Я б тодi таке їй вiдповiла… «Анчоуси i все?» «ЦЕ ВСЕ??» - не вiдмовила собi в задоволеннi заверещати я до своїх спiвзастiльникiв.