Любко Дереш - КУЛЬТ

Він порівнявся з Юрком і хижо глянув йому у вічі. Банзай відчув, як його м’язи перетворюються на вогке дерев’яне волокно. Його спаралізувало.

Корій посміхнувся. Білки його очей були чорними від крові. Свіжа чорна цівка збігала з вух по шиї за комір сорочки.

- Вар’гар Йоґ Сотот! СИЛА! Нарешті у мене! Гій’я Йоґ Сотот! Гій’я вагх’лах! Вагх’лах Йоґ Сотот! Ше все попере ду! - вигукнув він. Пітьма остаточно заволокла його, наче павутина. Корія за нею вже зовсім не було видно. Темна лялечка рвучко стрибнула у височінь, наче чорна комета.

Банзай сидів на підлозі, притискаючись спиною до стіни.

Він тяжко дихав, не відводячи погляду від вікна. Скрипнув паркет, і Банзай неголосно скрикнув. Його тілом тіпало на всі боки.

3.

Останній тиждень був дуже напруженим, але позитивно.

Тому що остання субота місяця - це День коледжу, та ще плюс річниця, п’ять років. Відразу після річниці - Гелловін, який тут був у пошані. Невідомо хто і невідомо якими методами випросив у пана Андрія дозвіл аж на 3 (три) вечі рки: попсова дискотека, рок сейшн та електронна трансова вечірка для габерів та синтетиків на кшталт Семпльованого.

Сам захід - День коледжу як такий - складався з різного роду сценок, всіляких декламувань віршиків та інших милих бздур. Банзаїв клас готував власний виступ. Семпл та Павук скооперувалися і готували окремий проект.

Дарця у цьому всьому участі не брала.

Отож остання субота відкривала концертом усю церемо нію: того ж вечора - ґрандіозна дзіска party для гопів, понеділковий вечір - tylko rock, вівторок - Гелловін та електронна альтернатива. Банзаю дуже кортіло дізнатися, який то такий номер готують Ті Двоє, тож він вирішив піти.

Юрко був і сам не проти шокувати чимось таким публіку, навіть уже виношував певні думки, проте наразі це були всього лиш думки.

4.

П’ятниця завжди була кльовим днем. Особливо коли все о’кей, завтра уроків немає, а лекції закінчились півгодини тому. Банзай був щасливим - для нього щастям було усе те, що не стосувалося нещасть. А наразі все й справді було о’кей: сни про Бібліотеку закінчилися (навіть якщо останній сон про Корія був ну просто жахливим), все, що він почерпнув ТАМ, успішно забулося, ззовні зимно, всередині тепло, їж кекс, май секс, як казав один мудрець, - і все складеться само собою.

Банзай навчився тішитися моментом.

Він вирішив трохи прогулятися перед тим, як повер татись у квартиру. Юрко попрямував до площі у середмісті, минаючи якусь кам’яну кобітку, що сиділа у йоґівській позі Ваджрасана і символізувала скорботу матері за загиблими синами на Другій світовій (список наводиться). Аджна чакра кобітки була необережно затулена невідомої породи квіткою, судячи з усього, цвітом беладонни. Він прямував у жовтий смуток парку.

Було повно холодного болота, над парком сіріло смурне небо, яке, здавалося, випромінювало депресію, меланхолію і тугу. Він уже вкотре думав про Дарцю, про те, що вона приходила до нього відтоді лише раз… Він сів на тверду лавку і закинув ногу на ногу. Все було майже як у «Jethro Tull»: сіре шапіто неба, дівчатка (яких тут не було… тут узагалі нікого не було), що грають у бадбінтон, акваланґ, мій друже, чи ти пам’ятаєш туманний мороз грудня?

«Так, я пам’ятаю», - відповів собі Юрко.

Почав накрапати дрібний дощ. Він устав і поплівся додому.

5.

У суботу «Оленяча Шкура» вирувала від збудження.

Банзай пропихався через юрми дітлахів у білих сорочках (чорних шкіряних «косухах»), напрасованих штанцях (подертих джинсах), які ганяли з букетами квітів у руках, носили у спортзал, де мало відбуватися дійство, парти й крісла, казав знайомим «Добридень» чи «Привіт» або ж просто тис невідомо чиї простягнуті ґраби. Його погляд на трапив на Дарцю, яка похмуро стояла поряд з іншими дівчатами. Дарця побачила його й помахала пальчиками, радісно посміхаючись. Так, ніби у них тепер була спільна таємниця - як то, власне, і було насправді. Дарця була одягнута в те саме, що й учора: запраний джинсовий комбі незон на шлейках та м’яка футболка на довгий рукав. Банзай знав по собі, що у такому строї було якраз супер: не зимно, не душно і вільно рукам.

Коло вікна при спортзалі стовбичила група його майже ровесників, які робили тут невідомо що. Можливо, прийшли зустріти старих знайомих та відчути ностальгію за старими часами. Банзай підійшов до тусівки й привітався з кожним окремо. Він добре знав їх усіх - Ґаден, що не полінувався приїхати з утопічно нереального містичного Баден Ґадена - міста поетів, дармових гетер та антикваріату, Шкряб (він же д’Армограй), котрий розважав публіку необітницькою лірикою, Флойд Морфінський, Каспер, Несквік, Ржепа, Дімочкінс та Скід. Дімочкінс, представляючись, завжди говорив: «Привіт, мене звати Дімочкінс, я написав «ВОРС» і лабаю «Коноплю».

Зрештою, кожен із вас знає, хто такий Дімочкінс. Дімоч кінса знають усі.

Хтось пустив чутку, що на виступ має прибути сам Влодко Реланіум (чи то пак Данко Еленіум). Про всяк випадок шану вальники захопили зі собою по збірочці його поезій у прозі для автографа.

Трішки потусувавшись зі старими друзями, Банзай зайшов до спортзалу. Відразу при вході стояла зграйка гоп ніків - пацанів та пацанок. Серед них була і Риба Сонце.

Поки Банзай стояв коло дверей, вишуковуючи очима вільне місце, почув, як говорить леґендарна Іра Коркуша:

- А еті будуть? - Риба трохи відхилилася назад і зробила жест, що мав би імітувати рухи диск жокея на вечірці, котрий крутить вінілову платівку. В Іри це дуже нагадувало дівочу мастурбацію. Банзай зайшов, його зауважили, і балачка відразу ж затихла. За спиною почув голос Риби Сонце:

- Фу, нєнавіжу єго. Как наркаман.

Юркові замахав Діма, кажучи тим самим, що приготував місцечко. Волею неволею довелося сідати в один із передніх рядів, зарезервованих для викладацької еліти та ведунів.

Усі повільно засмокталися у зал. На сцену вийшов пан Андрій; відкашлявшись, він промовисто замовчав.

Пан Андрій мовчав так довго, що, здалося, надумав повто рити нашумілу п’єсу «3.24» (це коли піаніст нерухомо сидить перед фортеп’яном і виконує ТИШУ; ТИША, у свою чергу, виконується глядачами, їхнім бурмотінням, шепотом, плям канням, скреготом, рипінням крісел і т.д.); виявляється, він лише хотів, щоб усі заткнулися.

Нарешті стихло все, тільки було чути, як Дімочкінс тихень ко підвиває свою «Коноплю» десь у задніх плебейських рядах.

Почалася довга, занудна, патетична, еклектична та вельми безсенсовна промова, що місцями через невдало гостру сати ру нагадувала викривальну філіпіку (учительки англійської мови, яких філіпіка викривала одну за одною, зривалися з місць і з плачами вибігали із спортзалу; пан Андрій лише знизував плечима, ніби кажучи: «Ох уже це жіноцтво!»).