Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Коли всі нарешті це зрозуміли, було вже надто пізно.

Все одно, що промивати шлунок коматозному.

Попри це, три доби нещасну істоту з ентузіазмом (який дедалі помітніше вщухав) труїли соляною кислотою, лугом (запізно згадавши зі шкільного курсу неорганічної хімії, що одне нейтралізує інше), і навіть «царською водкою»… Акція вандалізму, щоправда, в дечому мала несподівано позитивні наслідки - геть повиздихали непереможні досі таргани (а разом з ними ні в чому не винні павучки, мурахи та мокриці). Це викликало у всіх такий напад ейфорії, що змусило забути про трабл з лайном і, заразом, «обмити» це діло. До того ж, періодичні гості (здебільшого журналісти з телеканалу N) стверджували, що з плином часу все обов’язково розсмокчеться саме. Їм вірили, тому що людині властиво вірити у краще, і взагалі - вірити. Чорт…

Що воно таке - віра?

Мене завжди цікавив механізм цього почуття, чи відчуття, чи «стану душі», чи що воно таке взагалі?

Можна щось знати, але як, яким місцем, звідки ти це знаєш - хрін!.. Правильно Хантер сказав, що реальність сама надто обдовбана, аби… Господи, я відчувала (відчувала, ЗРОЗУМІЛО?!), що Майкова «корекція психіки» надто далеко заїхала - гальма аж верещать на поворотах, - але викликати «дурку» для мене й досі майже те саме, що викликати ментів. Я не наважилася. Більше за все я боялася (серед бухого львівського народцю, який тлумиться риторичним траблом «куди подіти лайно?»), що Майк грохне якогось чергового бомжа у боротьбі за пляшки, - надто якісно «поставить йому на лоба печатку» пивною пляшкою, дабі-дабі-дабі-фемілі-да-ру-бля…

Надто після того, як ми вночі полишили втоплений у горілці флет («олдова герла» - давня знайома, як це тепер називається по-гавтентичному, «мисткиня», дабі-дабі-дабі-бля - оповита фінічками, саме «вантажила» мізки гітаристові якимись гіповими байками) та ломонулися до цієї волохатої потвори, дай боже йому жити стільки, скільки захоче, себто скільки витримає - ані на мить більше того… Це була звичайнісінька п’яна психіатрична тєлєга про те, що Джон «кинувся»(Муха істерично напизділа по телефону - хіба хтось колись вірив істерикам Мухи?!), але наша «корекція психіки», мабуть, перебувала на якомусь абсолютно аутичному етапі прадавньої рептилії - десь на рівні найолдовішого відділу мозку, - тому що ми у це повірили. Звісно, це чудо було живе і здорове (наскільки можна говорити взагалі про якесь здоров’я стосовно Джона)…

Скільки я ще буду губити свої улюблені каблучки, швендяти о четвертій ранку в стані обдовбаного транками єнота по якихось урбаністичних дупах та викликати батьківське співчуття у водіїв випадкових примарних тачок?.. Господи, і коли це закінчиться?! І куди лайно подіти?! О, Блін, Безтурботний Їздець!

Серед ранкової срані велася квола перенедопита бесіда (між геть очманілим від неспання та горілки Назіком-гітаристом та навпрочуд жвавою Свєтікоммисткинею) про необхідність збудувати на дворі клозет, повісити на нього амбарний замок і видати всім мешканцям флету ключі (і обов’язково повісити ті ключі на шию - на короткій мотузці, аби не загубили, - і респіратори, аби не відчували смороду, нахиляючись до дверей - дотягнутися ключом до отвору, дабі-дабі…). Прокравшись до ліжка, я, окрім - природно - чоловіка - знайшла там обох дітей і кішку з усіма кошенятами. Йобть…

Ну куди його сунутись - хіба лише до ванної. Але з’ясувалося, що і ванна теж зайнята - там хтось комплексно відтягувався (себто водночас блював та мився, судячи з різноманіття звуків). Поки я тинялася коридором, намагаючись змусити мозок хоч трохи подумати, прокинулися всі, хто спав, і тут я відчула якесь злонавмисне лоскотіння по всьому тілу - я відчула, що моє довготерпіння врештірешт вичерпалося, і зараз я зроблю те ж саме, що майже тиждень тому зробив наш унітаз. Я зайшла до спальні і дуже ввічливим тоном промовила до свого чоловіка щось на кшталт: «Знаєш, любий, мій терпець урвався і зараз буде всім пиздець!».

Аж раптом кішка вичавила з себе якесь неймовірне арпеджіо і пішла блювати під трюмо. Кімнатою вмить розповзся унікальний сморід, а в мене стався напад істеричного реготу, який поступово перейшов у нервову гикавку. Мій чоловік зрозумів, що цього разу все справді дуже серйозно і, для початку запу лив склянкою в стіну. Піля чого він вчепився нігтями у своє розкішне волосся і осклів. Через годину я вивернула йому на голову повну миску довбаних дрібних окунів, з якими я ту саму годину мудохалася, аби їх почистити. Він люб’язно повернув їх на мою голову - але вже в прямому сенсі.

Таким чином конфлікт між ідеалами та реальністю було вдало залагоджено. Всі якось надто жваво взялися до справ, і лише тут остаточно з’ясувалося, що Майк таки зник.

Аліса, яку напружили гавтентично-субкультурним товаром, за ці дні не продала й однієї фінічки, попри те, що вони, справді-таки були суто «львівськими» - в Києві жодне вгодоване узвізне падло та ких не зробить (все одно затьорхані американські свині купують ложкоматрьошки, гербомайки та скляні брелоки в стилі «тампакс»). Від концертів грошей теж не доводилося чекати - дякуйте за «сталічную» рекламу (в крутому нічному клюбі:

«Щось будете замовляти? - та ні, дякуємо, ми - музиканти…»). На радіоефіри люди приповзали набряклі від дощу та алкоголю, і єдине, що їх цікавило: «Куди подіти лайно?». Привид Безтурботного Їздця (не плутати з Easy Rіder’ом) бовванів за вік ном, як блювота борщем на шибці потягу. Але це ще був не повний їздець.

Похмурим днем (діти спали) Назік, я та Свєтік зависали на кухні з кавою та цигарками й обговорювали сатанізм. Коли я писала статтю про транссексуалів, мені довелося познайомитися з сатаністкою-юристом, яка в обмін на свою допомогу хотіла від мене статтю про сатанізм («справжню», «не жовту», в тому ж науково-популярному стилі, в якому, на її думку, я писатиму про трансів). Мені не хотілося писати про сатанізм, тому що я ніколи всерйоз не цікавилася жодним з боків фольгової медалі християнства. Думаючи як від цього делі63 кат но відкараскатися, я розповіла цю зворушливу історію Свєтіку і несподівано зробила їй тим самим тіпа подарунок. Вона марила написанням подібного матеріалу, і досі не змогла знайти в Києві жодного справжнього концептуального сатаніста! Тепер Іда Ворс (це її псевдо) вже три тижні варилася у котлі різноманітних сатанинських конфесій, і її просто розпирало від навали отриманої інформації.

Саме в ту мить, коли ми мляво обсмоктували тему Чорної Меси та постулати «Сатанинської Біблії» Антона Шандора ЛаВея, з прочиненої кватирки щось м’яко грюкнуло і перед наші очі постала моя киця, оповита інфернальним світлом квітневих дощових сутінок, з виряченими очима і гігантським - майже з саму кішку - пацюком в зубах. Гадаю, і я й Іда вперше в житті відреагували класично «по-жіночому» - заверещали. Назік остовпів, цигарка, наче рапідом, вивалися з його рота на коліно і заходилася пропалювати дірку в джинсах. Фєнька (це кішку так звати) не чекала такої бурхливої реакції на свій героічний вчинок, але оговталася швидше за нас, і зіскочила на підлогу розкішним стрибком пуми, зачепивши пацюком Ідині коліна. Дико озирнувшись, вона взялася відгризати здобичі голову. Зрештою, це не цікаво, але ми тричі виносили Фєньку разом з її трофеєм на вулицю, щиро розхвалюючи котячі мисливські здібності: Назік тримав за хвіст пацюка, я тримала на руках кішку, при цьому ми обоє були в капцях, а я ще й в халаті; перехожі прутеніли, думаючи, що ми вигулюємо своїх домашніх улюбленців. І тричі Фєнька з’являлася нам в той самий спосіб в облямівці кватирки. І тричі ми непідконтрольно верещали, а Назік упускав цигарку.