Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Якась невимовно невиразна буденність обліпила все довкола, неначе застигла вулканічна лава - гирло отруєного опієм вулкану, який ніколи не прокинеться, бо вивергати лаву, це все одно, що безперервно пересічно срати, а безперервно срати означає життя без сновидінь - означає буденність, а… ще одне замкнене коло… Не міняючи пози, Ліка зробила пачці пальцем, наче колоді гральних карт, гррр-шшш-ші, і почала повільно рахувати гроші: ш-ші - ш-ші - ш-ші- ш-ші… Коли затерпла ліва нога, покалічена колись (коли, у якому завулку незбагненного простору часу?), Ліка сама собі тоном Миколи Вересня сказала: «Сто. Окей.» І з зусиллям підвелася. Одну сотку, поки відтерпала нога, Ліка запхала до кишені джинсів, решту - до наплечника, в середину «ділового щоденника», навпомацки розкривши списані сторінки.

Шлях до гастроному, розмінювання купюри, купування пива («Сармату», ясна річ, не виявилося) і повернення назад до Сходів не дали жодних натяків на позбавлення від невимовно невиразної буденності: така комбінація дій і подій (за винятком суми грошей) повторювалася Лікою в цьому місці не одну сотню разів протягом не одного десятка сотень днів.

Раптом - з першим буденним ковтком пересічного світлого холодного пива на теплих сходах, буденно мружачись від сонця, - Ліка згадала одну свою давню і давно і остаточно вже минулу і вичерпану недбало пристрасть. Вона згадала, як оточували її всюди, де б вона не була, ластівки в усіх можливих виглядах: від живих, до зображених на логотипі якогось турагенства. Ластівки і Кортасар. Як марила вона наяву протягом кількох місяців і жила, немов у шаманському танці, тим маренням, неначе комаха в бурштині. Як одного спекотного липневого дня («… якусь ще мить вона сиділа біля річки…») повернулася, як зомбі, до коматозного від задухи й пилу, схожого у своїй розпеченій незворушності на її марення, Міста, як злилася з ним, спеклася в один золотаво-попелястий нешліфований бурштин і потекла в ньому, разом з ним у безтямному просторі літа. Серед стопленого бітуму, розлитого пива, засіяного насіннєвим лушпинням, повз тріснуті (ніби забризкані кров’ю) круглі сонцезахисні окуляри…

Lucy іn the sky wіth the dіamond… І не було думок.

А була тільки пуповина потягу, що вела її крізь кисільне марення до свого початку, мов чаклунська ниточка до клубку. Межа Міста, немов прибій, - завжди сосни… Одноманітні дев’ятиповерхові «гостинки»… всі схожі (і всередині - надто) на покинені занедбані санаторії десь у Пущі-Водиці (а може й у Криму), на випорожнені, випотрошені (як риба - воронами і чайками), спустошені літніми канікулами гуртожитки, на негритянські квар тали, які показують в тілівізорі… Шостий поверх. Дерев’яні двері. На дверях Ліка намалювала крейдою ластівку. І довго сиділа на маленькому вичовганому килимку (Зоологія, 7-й клас, мімікрія килимковокрилих в умовах урбанізації), спершись на двері спиною, слухаючи і не чуючи радіо за ними. І навіть на думку не спало постукати до дверей своєї пристрасті - океан сутінок тихо підкотив до її босих запилюжених ніг порожню пивну пляшку… І - якщо він, її пристрасть, був весь цей довгий нечас вдома, - то, виходячи у темний вельветовий вечір по ци гарки, він неодмінно побачив спочатку цю пляш ку, а вже потім, коли замикав двері на ключ, лас тів ку. «… а коли хронопам сумно, вони беруть черепаху, і малюють на її панцирі крейдою ластівку…»

Чому Місто так ревно протистоїть спогадам?

Чому змінює шкіру, номери та наймення? Чому воно, голомозе, лишає бруд і спалює квіти? Чому його пахощі стають дедалі потужнішими і відчуженими, втрачають нюанси і напівтони чарівливих сумішей (хоча б ледь розквітлого абрикосу зі старою ґумою, що перезимувала серед коренів чистотілу)? Безглуздя якесь, але що мене повертає навспак, що змушує сподіватися? Це Щось - ззовні, якась безлика сила (адже я напевне можу відрізнити власну рефлексію від чогось інакшого, бодай неорганічного). У кожному випадковому багатті ввижається погляд моря, в торіш ньому листку - мушля, що зветься в народі «морською соплею», у вітрі - незручна септима крику чайки… Я знала, що ти повернешся, але щоб так - не хочу. Напевне, ніяк не хочу, тому що ми в якусь мить почали будувати кінець світу - запопадливо руйнувати сходи, чавити комах, топтати траву, зривати квіти, цілуватися автоматично (і це - найгірше, що можна було зробити)… А потім сталося невідворотне - ми згадали слова! І вмить за бу ли все інше, адже слів взагалі так багато, що вони ладні заповнити собою все - заліпити всі шпарки плоті, з яких назовні рветься тепло і світло.

Радість довколишніх - найвірогідніша прикмета, але ми начхали на неї, засліпили себе іржавим ножем приреченості «усього-лише-людини», тому що це (ну звісно!) видавалося найпростішим. А тепер? Тобі тепер просто живеться? Тебе не мучить совість, ніби ти скоїв убивство? Ми скоїли злочин, ми самі пішли до в’язниці, і нині- світ зачинився для нас, як двері.

Прозорі двері. Двері, через які переповнений життям всесвіт не в змозі заповнити нашу порожність.

Ти жалієш довколишніх… Я - теж… Чому вони не жаліють нас?! Не переймаються співчуттям…

Мерців не жаліють, ось чому. А коли ми ще жили, доживали останні хвилини?.. У них була єдина мета - повернути свою владу, привласнити нас назав жди, помститися за ту владу, яку ми над ними мали, і за те, що, не позбавивши їх цієї залежності, насмілилися жити.

Прицвяхована до твого лоба підкова вкривається іржею - ти не помічаєш? Я бачу, як твоя вдача, втомлена, тьмяніє і покидає тебе - потроху, неуникно. Ти народився в шовковій сорочці, але хутко зносив її, бо віриш у вічність і невразливість свого життя, у невичерпність фортуни. Щось мені підказує - чи логіка, чи тваринне знання - що ти повернешся до мене по своє щастя. Не спізнися.

Цей транспортний засіб - єдиний (і в сенсі своєї неповторності, і в сенсі кількості), і він не стоїть на місці, і не повертає навспак…

Ліка ковтнула пиво. І раптом (і наршті!) їй стало зрозуміло, що в житті насправді нічого не змінлося.

Це було неймовірно. Скільки разів у мить безпорадної люті, охоплена (мов екстатична немолода жінка в процесі непереконливого самоспалення з ідеологічною метою) бензиновим полум’ям ненависті до навколишнього соціуму, конгломератом тупості і фальшу в якому є мати, Ліка на кісточки розкладала (ретельно обсмоктуючи кожну) перед собою анатомічну будову «мрії Корейко». Вона уявляла собі, як і більшість цих розповсюджених планетою інфантильних духом створінь - її видових одноплемінників, - як віддає до копійки витрачені на неї впродовж усього життя гроші батькам.

Канєшно шо луччіх лєт паложеной жизні вже не воздаси навіть власною кров’ю зі втятих вен, але хоч гроші… Уявляла, як купує собі квартиру, купує собі «спокій від усих цих мудаків»… Ніби спо кій можна купити! Ліку з дитинства привчали со ромитися того, що «роблять усі», всіляко пле каю чи її начебто «особливість», але Ліка давно вже знала, що вона цілковито (як і будь-яка людина на планеті) відповідає загальному шаблонові, що вона - як всі, що всі - як всі, і винятків не існує.