Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Пиво закінчувалося. «Куплю собі квартиру десь у Львові» - тупо подумала Ліка. І заплакала. І ще згадалося:

Розмова на східцях БЖ з людиною, яка ра ніше була для мене чоловіком, можливо трохи «бла китнуватим»… Але зараз ця категорія розподілу на «він - вона - воно» чомусь не працює. Вона давно не працює. Людська істота. Тепла, жива, справжня, наповнена світлом існування, вона проміниться…

Тепер діє пошуково-ідентифікаційний рефлекс «живе - не живе» або «повне - порожнє». Більшість людських істот - не живі і порожні. Вони не зомбі, не «тупі-пересічні-звичайні», - просто порожні. Це може відчути лише тіло, мозок - ніколи. Це означає, що кілька живих, які зустрілися мені за життя, зі мною не спали, а десяток тих, з ким спала я - були порожні. Ось чому тіло не пам’ятає навіть фактури.

Ошукане мозком. Цівка пуповини цідиться крізь середину тіла… Пупок після пірсінгу загоюється дев’ять місяців… Наскрізно проходять примари декорацій… Претензійно-екзотичне тату внизу живота рухається в ритмі реггей - ритмі босих ніг та брязкалець на передкінцівках… За яскравим різноманіттям форм вгадується одна болванка, один шаблон, як сліди пожежі під косметичним євроремонтом. Діти не граються з прискавками - бо є водяні пістолети, йо-йо і клей, а скільки всього можна було зробити з пляшки з-під маминого шампуню…

Ти не пам’ятаєш, Лійке, бо тоді ти обвішувалася прикрасами сусідки, і гуляла безсоромно в маминих сукнях на іншому кінці містечка, де заклопотані непохмілені залізничники не звертали уваги на дитину не своєї статі… Тоді ти вірила в небо і читала медичні довідники та книжки про іспанську інквізицію. От і довідалася. Довідалася, що ти - Зло, що ти не просто хвороба - кримінальне діяння. Ти - в космосі, по інший бік стратосфери… Вакуум. Зло - це вакуум.

Нормальні відьми не тусуються по шабашах - лише «клубна молодь» демонструє форми, з яких нема чого висмоктувати. Нема чим поживитися.

Народжені від матері своєї та її сина, свого старшого брата, вони розводять кров граційною і безжально-милосердною отрутою, диявольським медом морфіну, пишуть сонети, картини і блюзи, одні - в очікуванні, інші - в пошуках батька…

Треті - витікають крізь пальці світу в простір, де нема з чого вислизати… Їхні очі затоплені прірвою з бурштиновими іскрами чогось, що не потребує назви… Звуки, іскри і вітер з місяцю вони відсилають до запитання, без сподівання відповіді… А крила приходять звідусіль, щоби сповити в кокон і сховати на дні океанському повних і живих…

красномовний папірець біля дверей комунальної ванної кімнати - під замацаним перевмикачем на засмальцованих шпалерах. Клаць. Невідомо: світло вимкнулося (якесь теж ніби засмальцоване) чи мозок (замацаний мешканцями майже трьох десятків років)… Але якщо припустити, що мозок (який дає себе мацати кожному, будь-кому, навіть віртуально, а в одному році мешканців набагато

більше, ніж у шістнадцятиповерховому будинку) і, відповідно, розум - це є світло, то в якій липкій темряві доводиться жити! Клей. Один клаць - і тіло, позбавлене розуму, розгублено зупиняється перед фактом: воно нічого не пам’ятає! Руки не пам’ятають рельєфу, тепла і фактури! І це найстрашніше: виявляється, всі поняття, спогади і досвід кохання були лише відштампованими зі слів і думок формами, які фальшиво і підступно носили наліпки «відчуття». А тіло не може пригадати ані смаку, ані запаху, ані абрису, ані топографії «особливих прикмет»! Натомість воно цілком здатне віднайти в темному коридорі шлях до кімнати, зачинити двері, навіть приготувати каву і навіть вмоститися на підвіконні. І, виявляється, для того, щоби затягнутися димом і випустити його в нічне небо, мозок теж не потрібний. Але ж як він, мозок, потрапив до мого ліжка?! Пристойне (часто риторично-регулярне) запитання стосовно гарного хлопчика, але ж не… Як він, мозок, примудрився стати третім, а зрештою, взагалі виштовхнути мене на підлогу, посісти (чи полягти, чи постати?) на моє місце, підмінити мене собою? Може я - чоловік? Ні, тіло напевне знає, що воно жінка. От, блін, яка халепа! Але ж Лійке теж знає, що вона жінка, а вона - кастрат. Ні, її звати Жанна (для журналістів), а потаємного її імені не знає ніхто. Та й ім’я тут ні до чого, бо ж у Верони тепер і в паспорті жіноче ім’я, і в трусах - піхва, а вона - чоловік. Ні, не чоловік. І не жінка. Мутант.

«Темне, грізне, підсвідоме волохате ВОНО». Попри майже стільки годин електроепіляції, скільки днів у році. І тіло Лійке, понівечене і покинуте, випромінює власну пам’ять - пам’ять щастя іншого тіла. А моє, струнке і ніжне, якому так заздрила Верона, - не пам’ятає нічого і нічого не випромінює, а несе довкола себе лише запах води і колір прірви. Навислий над безоднею острівець. Над безоднею, куди головою вниз летить водоспад. Безконечність смертельного стрибка, що завмерла в часі. У миті. І навіть якщо Верона витончить голосові зв’язки і роздлубає молотком морфологічні особливості лобної кістки та нижньої щелепи, вона не припинить розсіювати довкола себе могильний попіл безстатевості. І навіть якщо в живому склепі Лійке проколупати дірку, вона не зможе випромінювати через цей додатковий отвір ще більше позастатевої жіночности. БО БІльше не БУває… А я?.. Воно…

Порожнє слово. В ньому немає ні почуттів, ні емоцій.

Для Лійке (і для Верони, і для Олега, і для Крісті, і… і… і…) воно було колись найлютішою образою. І зараз - для інших. А для Лійке… Цей надгробок ніколи не ляже на її порожню могилу. Я думаю, коли вона помре, вона опиниться на якійсь невідомій зірці далеко за межами Сонячної системи. Або верхи на астероїді чи на ко меті - це на неї схоже - така ж самотня, як і тут, на Землі. Серед людей. Кожен з яких (принаймні кожні 9 999 землян) являють собою взірець упевненості у своїй статевій приналежності.

Уяви, Лійке, якби всім цим мутантам водночас вимкнути мізки! Чи кожне тіло знало б, було би переконане в тому, чи жінка воно чи чоловік? Але ж - перед умінням кохати і дарувати статева приналежність - ніщо.

Хто б наважився поцілувати Лійке? Тепер зрозуміло, чому я можу - мій розумненький мозок корчить із себе пофігіста, а тіло - вода, що падає в прір ву (подвійне не-відчуття, що не має дна). Чи це минеться? Апатія - заразна хвороба.

Можливо тому мені тепер здається, що андрогін - це не двостатева, і навіть не безстатева, - ПОЗАСТАТЕВА істота. «НЕ ЗАБУВАЙТЕ ВИМИКАТИ СВІТЛО!»

P. S. Мало хто здогадується, що світло (перманентне, незбагненне, підступне, штучне, ЧУЖЕ) вимкнути неможливо… Приємної подорожі замкненим колом! Туристична фірма «Фурункул».

Перверзії Білого Андрогіна… Ліка починає відчувати затерплу шию…

- Ох, дівчинко! Кілька років тому у тебе, з таким твоїм світосприйняттям, не було би жодного шансу на виживання, якби ми, не дай боже, зустрілися…