Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Я засинаю у прибої великого вечірнього Міста - ніби з невимкненим плеєром, у навушниках якого гуде і сичить порожній залишок магнітоплівки. Я засинаю - вгрузаю у це звукове мерехтіння, схоже на безпрограмний телевізор (о воскурені діти чиказького лами, нащадки огиди в Лас-Веґасі - посмішки - ніжна розріджена плазма - в кишенях - обкурені духи забули про нас на вершині оргазму…), повільно опускаюся на дно - це буферна зона між снами, нічним і денним, місце, де я нікого не зустріну і нічого не побачу - лиш відчуватиму вгрузання. Я засинаю між снами - денним і нічним - в яких я пильную, і бачу, і зустрічаю… я опускаюся в буферну зону…

В одному білому-білому Місті - такому білому від снігу, що годі було й ніч роздивитися, - існувала серед інших вузеньких вуличок одна найбіліша і найвужча вуличка-кривулька. Найбіліша - бо на ній ніколи, навіть на великі свята чи напередодні важливих подій не розчищали сніг. Кучугури - біліпребілі, недоторканно, арктично білі - тут були заввишки, як контейнери для сміття, вони сягали подекуди покрівлі ґанку деяких будинків. На

подвір’ях стояли білі-білісінькі автівки, схожі на чудернацькі крижані брили, а білі від інію брами скидалися б на сталактитові печери, якби сталактити бували бурульками з найчистішої криги. Вуличка була така вузенька і кривенька - аж покручена, немовби хід у мушлі, - що будинки - теж білі від криги та інію - з обох її боків ніби сходилися дахами, а деінде і справді змерзалися у прозорі примхливі аркади незбагненної для літопоклонників архітектури. Саме в одному з таких місць зрощення криги, в білому будинку з непарним номером, під самісіньким дахом жила Еліка, а у будинку навпроти- з парним номером і теж у мансарді - мешкав Кліф. Одразу ж скажемо, що Еліка була витонченої краси білявкою, що у білому-білому Міс ті мало цілком природний вигляд, і коротко звалася Елею. Натомість Кліф був єдиною в Місті темною плямою, бо мав темну шкіру (простіше кажучи, афрозодіакальне походження, себто негритянське, а ще простіше - був американцем французького походження, але у 16 років мав повернутися до племені дредів (звідки пішов весь його рід), аби доглянути паралізовану бабусю-чаклунку; після її смерті декілька місяців жив у Буркіна-Фасо, потім на якийсь час повернувся до Нью-Йорка, а в Білому Місті…) й озивався би на повне ім’я Кліффорд так само, як і на будь-яке інше наймення чи прізвисько, вигадане білими людьми на швидку голову. Але Біле Місто не знало про свою темну пляму - як часто й ми не здогадуємося про свою потаємну ваду, доки слушна мить не виштовхне її на поверхню світла, - тому, що Кліф ніколи не виходив на вулицю. Він страждав на не таку вже й рідкісну форму «зимової ідіосинкразії». Єдиною в білому Місті з-поміж інших білих людей людиною, втаємниченою в існування загадкового темношкірого, була Еля, та й тому лише, що бачила його з вікна. Бачила щодня і так близько, що, якби намерзла крига дозволяла прочинити шибки, могла б до нього заговорити.

Кліф також бачив Еліку щодня, але з виразу його тотемічного обличчя годі було здогадатися: бачить він білу дівчину у вікні, чи бачить щось, що вважає частиною ласиць на шибці. Або ж взагалі часткою цього білого всесвіту.

У Еліки було двоє котів і дуже багато знайомих.

Але взимку вся ця безліч знайомих перетворювалася на химерні поодинокі телефоні голоси, бо зима в білому Місті - традиційно не найліпша пора для ходіння по гостях, тусування, чаювання і чаркування - як це не дивно… Можливо, ця традиція утворилася з іншої, ще прадавнішої, традиції не розчищати на цій богом забутій вуличці сніг… А коти переважно спали. Навіть у останньогрудневий день та - з особливою насолодою - у передноворічну ніч.

Один такий останньогрудневий день Еліка вщент проспала і прокинулася вже під вечір. Принаймні у кімнаті було темно, а химерний зелений вогник електронного годинника свідчив про те, що до Нового року залишилося сім годин. Тиша стояла така, що ватяно закладало вуха і чутно було пульсацію власної крові й шелестіння снігу за вікном. З вікон будинків - немов по тунелях - продиралися крізь рясний сніг вітражні різнокольорові відблиски - так, ніби дитина упустила в кучугур цілу жменю злип лих льодяників-монпасьє. Це в кожній хаті блимали електричні гірлянди новорічних ялинок.

Ніжні полиски пробігали шибками, бурульками на дахах й підвіконнях, китовими спинами снігових заметів.

З чавунною головою, на чавунних ногах, обережно несучи обважнілий і вогкий від сну мозок, Еля почвалала до ванної, наштовхуючись на темряву, яка радо розставляла на Еліному шляху - немов шахові фігури - перешкоди четвертого виміру, невловно капосні тенета.

В коридорі еліні ноги у грубих вовняних шкарпетках виконали цілу фугу Баха на рипучих паркетинах (і сумнівно, щоби нижнім сусідам це нагадало водяний орган).

Ванна кімната нагадувала обтріскану й зо два тижні не миту від кавової гущі філіжанку.

Еля перегорнула касету у китайській «мильниці» (магнітофон жив у ванній і, схоже, його змарновані, кволі від природи, легені вже починали поступатися волозі у тривалій виснажливій боротьбі), й по натисненні play залунали голоси китів, чайок та прибою на тлі ненав’язливої медитативної музичної підкладки. Замиготіли на корпусі маленькі різнокольорові лампочки, схожі на ялинкові вогники-монпасьє за вікном.

Еля залізла у ванну, закурила, пускаючи воду і випадково помітила запханий за люстро флаєр, у кутику якого красувався логотип - листочок марихуани. «Блін, мене ж учора Жюс запрошував на свою виставу…» - згадує Еліка. Справді, Жюс все хвалився по телефону, що написав лібрето до музичної вистави, а вчора взяв та й забіг на каву, приніс запрошення і буклет, щось хотів сказати протягом помереженого нездалими паузами кавування, не сказав, та й пішов нарешті геть-назад у біле-біле стумне Місто.

На вулиці Елі здалося, що перша дія вистави вже почалася. З масової сцени якогось готичнопохмурого гуляння кварталів за три до будівлі Театру. «Жюс міг таке утнути: випустити масовку просто на вулиці Міста: синкретичне видовище на морозі…» - подумала Еля: щільний натовп похмурих тіней - сірих та п’яних - у скафандрах, протигазах й шоломах, безцільно тусував хідниками, активно брунькувався у темних брамах і під’їздах, випаровував своє гниле сивушне дихання на тран с портних зупинівках, не приховуючи агресії.

Що зими у білому Місті транспорт припиняв своє існування (можливо, западав у зимову сплячку у своїх жалюгідних поіржавілих схованках-депо за традицією чи законом природи і скнів так до появи з-під снігу першої горіхово-брунатної вогкої бруківки).