Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Ах, до чого ж добре, що він настільки вчасно забрався з цієї нелюб’язної, негостинної… можна навіть сміливо говорити – ворожої України!

Правду люди кажуть: риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Чи було малому циганчукові добре на цій огидно-зрадливій Україні?! Що такого Владо побачив там, окрім безпросвітного горя і суцільних злиднів?! Та про це навіть говорити не доводиться…

Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на білий світ десь на просторах Поділля. Але ж далі, далі!..

Батька він навіть і не пам’ятав як слід. Все, що лишилося від батька, – в жодному разі не спогади, а просте усвідомлення, що будь-хто з людей окрім мами обов’язково має також і тата. Просто таким чином влаштований світ…

Матір він згадував дуже рідко, причому спогади ці були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара ніжних пестливих рук, то як доволі низький, але приємний голос, то як усміхнений рот з крихітною, ледь помітною родимкою трохи ліворуч біля складочки шкіри, що простягнулася від верхньої губи до перенісся… Оце й усе, що пам’ятав Владо.

Значно чіткіше уявляв свою мимовільну мачуху – тітку Мокрину, звичайну селянку із згаслим від безрадісного та безпросвітного життя поглядом темно-сірих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям і натруженими руками, почорнілими й зашкарублими від постійної важкої роботи на землі. Дітей тітки Мокрини – своїх зведених братиків – вже почав забувати… але ж не її саму!..

Всіх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матір і тітку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усі вони пішли в небуття саме там, на далекій тепер негостинній Україні. А іще?..

А що там іще було згадувати!..

Дитячий будинок у Кіровограді, з якого він декілька разів тікав, намагаючись розшукати родичів?..

Кіровоградський завод, на якому працював токарем?..

Вулицю Піонерську в Ямполі, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зі старого жидівського цвинтаря»?..

Лейтенанта з лінійного відділу міліції на залізничній станції «Вапнярка», який так і не надіслав жодної вісточки про його рідних – хоча наївний хлопчик повірив міліціонерові й чекав на те послання довго, але марно?..

От що такого було в тій землі, за чим тепер можна сумувати?!

Нічого, геть нічого!!!

Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинківського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змінилося до невпізнанності. Заради справедливості варто зауважити, звісно, що перші пару років після переїзду на нове місце проживання він відпрацював на знаменитому Ростсільмаші [5] Нині АТ «Ростсільмаш» – російська компанія, що входить в п’ятірку найбільших світових виробників сільськогосподарської техніки. так само, як і в Кіровограді. Однак на відміну від українського обласного центру, тут, при ростовському підприємстві, функціонував самодіяльний театр. Дізнавшись про це, молодий чоловік сповнився нахабства, завітав просто на найближчу репетицію і з порога ошелешив усіх чи то проханням, чи завуальованою заявою:

– Візьміть до себе і мене, хочу теж грати разом з вами!

Коли ж стисло розповів театралам про себе, заради проби станцював і проспівав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трійку пісень, керівник самодіяльного колективу спитав:

– Чи подобається тобі творчість класиків російської дожовтневої літератури? Чи знайомий ти з творчістю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторі біля Диканьки» читав?.. А «Ніч перед Різдвом»?.. Ні-ні, я не про фільм Олександра Роу [6] Ця екранізація була здійснена 1961 року. запитую – оригінальну гоголівську повість читав?.. А коваля Вакулу зіграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловіків кожен другий – то коваль, а ти ж токарем працюєш… Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобі зіграти – раз плюнути! То як?..

Звісно ж, на таку шикарну пропозицію Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Ніч перед Різдвом» був зіграний напередодні Нового 1963 року. Очевидно, попри відсутність акторської (та й загалом будь-якої мистецької) освіти, коваль Вакула у виконанні новоспеченого актора-любителя вийшов дуже переконливим, оскільки тут сталося нове диво: виявляється, на спектакль завітав режисер і художній керівник ростовського Молодіжного театру драми ім. Ленінського комсомолу, який в наступному році було вирішено реорганізувати в Театр юного глядача. Зважаючи на близьке вже перетворення, до театральної трупи аж ніяк не завадило б влити трохи «свіжої крові». З любителями він був максимально відвертим і не церемонився анітрохи:

– Ви свої спектаклі любительські граєте вряди-годи, тоді як у нас театр професійний: своя сцена, свій репертуар, все серйозно. Віддайте мені вашого Вакулу – аж надто цей хлопець мені сподобався! Ми теж мріємо поставити свій спектакль «Черевички для Оксани», то його не тільки працівники Ростсільмашу побачать – на нього ж все наше місто подивитися прийде!!! А як на гастролі поїдемо, то й не тільки наше місто!.. Це ж масштаб який, уявіть лише собі… Уявили, еге ж?!

Вгадати фінал цієї розмови було неважко. Ясна річ, режисер Молодіжного драмтеатру міг би полюбовно вирішити все з самим актором. Тим не менш суто формально звернувся до всього творчого колективу – бо хоча й любителі, а все ж сякі-такі колеги по мистецькому цеху… Всі чудово розуміли: така пропозиція, зроблена любителю, – це справжній подарунок долі, який треба хапати обома руками без найменших роздумів. Тим паче у глибині душі Владо Муратов завжди мріяв про акторську кар’єру, просто, зважаючи на сиротинське виховання, не надто вірив у подібну можливість.

Отак і сталося, що молодий токар звільнився із Ростсільмашу і перекваліфікувався в актори реорганізованого ростовського ТЮГу. Почалися репетиції спектаклю за мотивами гоголівської різдвяної повісті. Прем’єра спектаклю «Черевички для Оксани» була намічена саме на сьогоднішній день – на суботу, 2 січня 1965 року. Але…

Але прем’єра так і не відбулася.

Причиною провалу настільки, здавалось би, перспективного проекту став той самий колишній токар, якого художній керівник вперто, не один місяць розшукував по всьому Ростову-на-Дону. Точніше, не він сам, а його неймовірно швидке, можна сказати – блискавичне й неймовірно пристрасне кохання з партнеркою по сцені – мініатюрною красунею, виконавицею ролі Оксани. Правду кажучи, уникнути її чарів у Владо не було жодної можливості… тим паче з його запальним циганським темпераментом!..