Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

Й звичайно, цього вірша він збирався присвятити щойно померлому поетові Володимиру Миколайовичу Сосюрі.

– Елло Никанорівно, я все прекрасно розумію… але де ж справедливість?! Хіба таке може статися, щоб…

– Нічого жахливого, миленька, абсолютно нічого жахливого не сталося, – втішала її колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всіх однакове, й якщо я досягла пенсійного віку, то нічого з тим не поробиш.

– Але ж особливо цінних працівників…

– Невже ж ти на повному серйозі вважаєш директорку провінційної бібліотеки аж таким цінним робітником, що її навіть замінити нема кому?

Ніна Панасівна не знайшлася з відповіддю. Між тим на директорському «керогазі» (господарка так і не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудіти, готуючись по мірі розігріву перейти до насвистування добре знайомої пісеньки. Тому кивнувши бібліотекарці, Елла Никанорівна дістала з полиці дві чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку із заваркою, дві чайні ложки та зайнялася безпосередніми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бібліотекарку на самоті з її думками.

А думки ці були геть невеселими, бо замість Елли Никанорівни Дзюбан, яку щойно відправили на заслужений відпочинок, новим директором Канівської бібліотеки імені Аркадія Гайдара несподівано для всього маленького, проте товариського бібліотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченківського музею!!! Годі й казати, призначення всіх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снігу, заради жарту засипаний за комір пальта.

Хоча… які ще жарти: все це сталося по-справжньому і всерйоз. Новому товаришеві директору ще тридцяти років не виповнилося, отож дізнавшись про призначення настільки юного «начальства», поза очі бібліотекарки називали його не на ім’я та по батькові, а ласкаво – «Васильком». Наскільки ж великим було їхнє здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провів збори трудового колективу, але з непідробним ентузіазмом почав розсипати пригорщі свіжих та оригінальних ідей щодо майбутнього їхнього культурно-просвітницького закладу.

Насамперед виявилося, що «Василькові» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно відправлена на пенсію Елла Никанорівна Дзюбан та всі інші керівники подібних закладів. Мабуть, враховуючи досвід на попередньому місці роботи, новопризначенець вирішив перетворити бібліотеку на… бібліотеку-музей імені А. П. Гайдара!!! Він вже марив тим, як з найвіддаленіших куточків усього Радянського Союзу до їхнього Канева з’їжджатимуться діти, підлітки та юнаки, жовтенята, піонери та комсомольці. Групами великими і малими, а також окремо. Як усіх цих відвідувачів водитимуть музеєм спеціально навчені діти-екскурсоводи…

Адже вислуховувати розповідь дорослого екскурсовода – це одне, тоді як діставати відомості про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолітка – це зовсім інше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолітнього, проте між ними завжди існуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цілковито об’єктивні причини. Натомість дитина, підліток чи юнак у ролі екскурсовода сприйматиметься молодими відвідувачами як рівний – отже, побільшає довіра як до самого провідника, так і до його розповіді про письменника-героя експозиції.

Саме такого ґатунку ідеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрістю пухнастої осінньої хмари, з якої сіється нескінченний дощик, дрібонький і несподівано холодний. Звісно, ідеї ці були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змісту. Так би мовити – «сирими». А просторікування про натовпи школярів, які з’їжджатимуться до вбогого провінційного Канева звідусіль, декому нагадали сюжет відомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершенні зборів одна бібліотекарка тихенько шепотіла іншій на вушко:

– Жителі Києва, втомлені житловою кризою, кинуться до вашого чудового містечка. Республіканська столиця автоматично переходить до Канева. Сюди переїжджає уряд УРСР. Канів перейменовують на Нью-Київ, а Київ – на Старий Канів. Харків’яни скрегочуть зубами, але нічого не можуть вдіяти. Нью-Київ стає елегантним центром Радянського Союзу, а невдовзі й усього світу…

Мліючи від талановитого переспівування «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова, друга бібліотекарка хихикала, прикриваючи рот долонею. Натомість урочисто спроваджена на пенсію Елла Никанорівна, заваривши свіжого чайку, тільки рукою махнула:

– Е-е-ех, молоде та зелене! Це з нього попервах ентузіазм так і пре. А от коли посидить на керівній посаді два-три роки… якщо не два-три місяці, то й позабуде всі свої дурнуваті ідейки. Аякже, знаємо! Коли я була молодою, то й мені хотілося чогось новенького й незвичайного. Ще й як хотілося! А мрії… Овва, та я ще й не про таке мріяла – куди там цьому нинішньому!.. Але згодом все встало на свої місця. А зміни?.. Навіщо міняти те, що й без того працює непогано?! Отож нема чого переживати. Пошумить, погримить, по інстанціях потикається та й заспокоїться собі. Ось побачите!..

Справді, виявити слабкі місця ідей «Василька» при ближчому пильному розгляді було доволі легко. От взяти, наприклад, бібліотеку-музей імені А. П. Гайдара. Як можна в принципі схрестити бібліотеку з музеєм?! Ще буквально кілька років тому, коли всі радянські люди (аж до найвищого партійного керівництва включно!) чекали небачених див від «мічурінської агробіології», а ще більше – від «народного академіка» Трохима Денисовича Лисенка і його учнів, було аж надто легко повірити в перспективу будь-якого «схрещування». Але після торішньої відставки товариша Хрущова умонастрої в суспільстві кардинально змінилися, отож ідея щодо бібліотеки-музею викликала лише скептичну посмішку.

Якою буде провідна функція цього закладу: дітям книжки для прочитання видавати чи про життя і творчість письменника Гайдара розповідати?!

Хто буде важливішим: гіпотетичний дорослий «бібліотекар» або все ж таки гіпотетичний неповнолітній «екскурсовод-підліток»?! А якщо ці дві іпостасі поєднати в єдину, то як одна людина займатиметься двома принципово різними видами діяльності?!

Який буде штатний розклад нового культурного закладу і хто з чиновників у царині культури при здоровому глузді візьметься затвердити цей штатний розклад та інші необхідні документи?!

Як можна ставити на один щабель дорослу бібліотекарку та неповнолітню дитину, з якої навіть неможливо спитати як слід за виробничі показники, за дотримання трудової дисципліни і все таке інше?!