Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

Відтоді лишалась, по суті, єдина проблема: перебувати й надалі на чоловіковому прізвищі чи повернутися на дівоче – Чмут?! І якщо вертатися на дівоче, то як записати дітей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Віта вирішила зачекати свого Вацика ще років п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема відпаде сама собою, а якщо ні – то ні. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 році піде до школи, вона все вирішить остаточно.

Так і жила поштарка з дітьми в багатоповерхівці на Набережно-Хрещатицькій. Проте хто міг заборонити молодій жінці мріяти про краще, більш витончене і красиве життя?! Ніхто не мав права забороняти… А мрії стають яскравішими, коли перед очима змінюють одна одну красиві картинки. Хтось із сусіднього будинку регулярно передплачував собі небачений дефіцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час від часу Віта дозволяла собі притримати часопис на пару днів, перш ніж вкинути його до поштової скриньки.

Ця нібито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помітила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильської [9] Польська актриса театру і кіно. Народилася в 1936 році у Варшаві. Закінчила Варшавську академію драматичного мистецтва. В 1960-ті роки також мала популярність як співачка. у № 1 часопису за 1965 рік, трохи пожмакав і надірвав сторінку з матеріалом «Продолжение знакомства». А не помітивши цього – як завжди вкинула журнал до потрібної поштової скриньки. Наступного ж дня на пошту прибігла розлючена мешканка флігеля по вулиці Набережно-Хрещатицькій, № 9 Ельвіра Макосій і влаштувала гучний скандал з вимогою розібратися, хто ще читає «Советский экран» без її відома. Віта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне:

– Ну, пробачте вже мого Мар’янчика! Ну, сподобалась йому співачка й акторка – і що тут такого?! Він ще маленький, геть нічого не розуміє… До речі, це польська співачка, а мій Вацик – батько Мар’янчика теж поляк!..

Збудження власниці журналу вмить випарувалося невідомо куди. Жінки розговорилися. Віта розповіла про себе, Ельвіра ж повідала, що є студенткою Інституту іноземних мов [10] Тепер Київський національний лінгвістичний університет. і вивчає саме слов’янську філологію – зокрема, польську. Наприкінці бесіди дозволила поштарці приходити до себе в гості, щоб без зайвих проблем почитати «Советский экран».

Отак і розпочалася їхня дружба. Природно, після загадкового зникнення Вацлава Менжика на сибірських просторах Віта з Ельвірою зблизилися ще тісніше. Оскільки майбутня спеціалістка зі слов’янської філології відвідувала різні цікаві місця, куди пересічна поштарка навіть не мріяла потрапити, то у новоявлених подружок стали звичкою посиденьки на Вітиній кухні: все ж таки побутові умови в новенькій багатоповерхівці були значно кращими, ніж у напівзруйнованому дворовому флігельочку…

Сьогодні була субота, отож Ельвіра якимсь дивом зуміла прорватися на прем’єрний показ «Тіней забутих предків» режисера Параджанова в один з найкращих київських кінотеатрів – в «Україну». Сеанс мав розпочатися о 20:00, плюс зустріч творчої групи з глядачами… Отже, очікувати Ельвіру раніше 23:00 було не варто. Тим не менш Віта чекала на юну подругу з нетерпінням, бо студентка обіцяла розповісти про дійство сьогодні ж.

З’явилася вона майже опівночі, коли не тільки молодший Мар’янчик, але і старший Любомир вже спали. При цьому кидалося в очі, що вона явно налякана чимось невідомим. Дуже-дуже налякана…

– Ну як?! – кинулася до неї поштарка, однак Ельвіра мовила тихо:

– Зроби мені каву, бо для початку я маю отямитися.

– Елю, що сталося?..

– Зроби каву, будь ласка, – повторила студентка.

– У мене тільки розчинний кавовий напій. Цикорій, маю на увазі…

– Нічого, зроби цикорій. Тільки з молоком.

І вже коли хвилин через десять подруги пили цикорну «каву» зі старих пошарпаних філіжанок (бо після зникнення чоловіка Віта здала новенький кавовий сервіз до комісіонки), Ельвіра розповіла наступне. Як і було заплановано, перед прем’єрним сеансом розпочалася зустріч творчої групи кінофільму «Тіні забутих предків» з глядачами. Все відбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену піднявся скандально відомий літературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюється 1937 рік, що від Києва до Львова влада масово арештовує українську інтелігенцію й національно свідому молодь, що це ганьба й несправедливість, що не можна мовчати, а необхідно заявити протест на повен голос. І все таке інше.

Але на тому не окошилося: якийсь невідомий [11] Це зробив 27-річний журналіст В’ячеслав Чорновіл, співробітник київської газети «Молода гвардія». із глядацької зали закликав усіх присутніх піднятися зі своїх місць на знак протесту проти політрепресій. Добре, що у літературного хулігана Дзюби вирвали мікрофон та увімкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки.

– Можеш уявити, в якому настрої я переглядала стрічку! – Ельвіра була змушена поставити напівпорожню філіжанку на стіл, бо її руки дрібно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний націоналізм, а тут ще таке… Та я весь час очікувала, що всіх глядачів почнуть перевіряти співробітники КДБ!..

– А й справді могли б, – погодилася поштарка.

– Та звісно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершенні сеансу, кінотеатр був щільно оточений міліцією. Уявляєш мій стан?!

– Бідолашна…

– І навіть цього всього націоналюгам було замало! Бо коли перегляд скінчився й увімкнули світло, хтось [12] Це зробив аспірант Інституту літератури АН УРСР Василь Стус. знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!»

– Та хто тобі не дає говорити правду?! – обурилася Віта. – Сиди собі на кухні й говори, що хочеш! І ніхто тебе за це і пальцем не зачепить.

– Так і я ж про те саме! – підхопила Ельвіра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухні, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хіба ні?! Бо ми зібралися кіно подивитись, а ці троє на чолі зі скандалістом Дзюбою тут як здрасьтє – зі своєю політикою пхаються, нас усіх підставляють… Ну от як це можна назвати?!

– А знаєш що, подруго, давай-но я ще нам цикорію заварю, – запропонувала поштарка. – Це напій, це не кава, від напою на ніч жодної шкоди для серця не буде.

– Давай-но завари, справді, – погодилася студентка. – Можливо, я тоді заспокоюсь і нарешті розповім тобі про стрічку. Бо вона на те заслуговує…

Коли з-за стінки долинули особливо потужні лайливі вигуки, бідолашна канарка явно перелякалася. Припинивши насвистувати свою звичайну пісеньку, пташка повернула гострого дзьобика в бік займаної сусідами кімнати і завмерла на центральній поперечній жердинці клітки.