Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трішечки вивітрився з мізків закоханої акторської парочки, з’ясувалося, що партнерка Владо не просто вагітна, але вагітна дуже навіть помітно – з нахабно випнутим уперед черевом. То хіба ж могла вона в такому стані грати першу красуню на хуторі біля Диканьки?.. Це навіть не смішно.

А втім, без сюрпризу все одно не обійшлося. Бо хоча прем’єра гоголівського спектаклю була відкладена, доки виконавиця провідної жіночої ролі не вийде з декретної відпустки, але ж саме сьогодні – в суботу, 2 січня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскільки його кохана дружина народила дівчинку, то з вибором імені акторське подружжя анітрохи не вагалося: звісно ж, Оксана! Як іще могли вони назвати це маленьке диво?! Тільки так, не інакше…

Ото добре, що зараз зимові канікули! Замість того щоб зранку йти до школи, а ввечері вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибігти до мами на роботу. Адже тут, в санаторії «Конча-Заспа», де вона працює прибиральницею, ось просто зараз намагається поправити здоров’я знаменитий поет Сосюра.

Василько випадково дізнався про це від матері буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неї на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося під час канікул) займуться прибиранням поверхів, відведених матері, а покоївки в цей час мінятимуть постояльцям постілі й рушники і загалом наводитимуть лад в їхніх кімнатах. Але натомість матір прошепотіла, схилившись до його вуха:

– Ондо поглянь за моєю спиною… Бачиш, двоє стоять біля дверей на сходи? То це, Васильку, відомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною. Якщо хочеш, підійди до них швиденько… Тільки щоб справді швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти мені допомагаєш, то я б хотіла раніше прибирання завершити й додому піти. Тож давай!..

Василько хутко підбіг до парочки біля дверей та одразу ж спитав:

– Здрастуйте! А це правда, що ви – відомий поет Сосюра?

– Хлопчику! Хіба тебе не навчали, що втручатися отак в бесіди дорослих людей геть неввічливо? – невдоволеним голосом спитала жінка. Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловік зупинив її легеньким кивком голови, потім звернувся до хлопчика:

– Так, я справді поет Сосюра. А в чім річ?

– Володю! Не забувай про те, в якому стані ти зараз перебуваєш… – мовила жінка, за м’якістю тону намагаючись приховати обурення.

– Марійко, давай не будемо!.. – так само м’яко заперечив чоловік і знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобі треба?

– Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що підступно застрягла в горлі, однак все ж наважився і мовив: – Я власне, вірші пишу і хотів би, щоб їх якийсь відомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно…

– Навіть тут, в санаторії від цих юних обдарувань немає спокою! – не витримала жінка. – Вас, юних талантів, багато, а мій Володя – він один. Він унікальний, а ти, хлопчику… ти поки що невідомо хто і збоку бантик!..

– Марійко, я тебе прошу! – посміхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:

– Та, власне, я збирався показати свої вірші іншому поетові – товаришу Тичині. Нам… нашому класу, тобто до Києва екскурсію влаштовували, ми з ним… з Тичиною спеціально зустрічалися. Та я йому не…

Василько несподівано замовк.

– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.

– Я товаришу Тичині не повірив.

– Не повірив?! – здивувався Сосюра і знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марійко, Тичині цей молодий чоловік не повірив. А мені…

– Знаєте, коли наша екскурсійна група зустрілася з товаришем Тичиною, то він почав говорити, що треба любити Партію, любити Леніна, що ця любов допоможе митцеві стати на єдино можливий вірний творчий шлях. І щоб ми робили все, як він написав у вірші «Партія веде».

– А-а-а… хіба це аж такі погані поради?

Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потім на його дружину, потім пробурмотів:

– Ні-ні, мабуть, товариш Тичина все вірно порадив. От тільки він робив це не щиро, от в чім річ…

– Ти чула, Марійко? – вигукнув у захваті поет. – Тичині він не повірив, тоді як мені, очевидно, навпаки довіряє. Хіба ж не так?

– Володю, ми цього хлопчика вперше в житті бачимо. Отямся!..

– У мене тут мама прибиральницею працює, я прийшов їй допомогти, щоб вона якнайшвидше закінчила і додому пішла. А звати мене Василем.

– Отакі справи, Марійко!.. – розплився в посмішці поет. А далі мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаєш, Василю, він просто життям наляканий. Дуже наляканий, от і справляє подібне враження.

– А ти, Володю? – в голосі поетової дружини вперше прослизнули жорсткі нотки. – Хіба тебе життя милувало?

– А я, Марійко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом із тобою. А тому давай-но зробимо наступне…

І після невеличкої паузи мовив:

– У мене тут із серцем негаразди. Настільки зле мені, що ось навіть Марійка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’їздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогодні-завтра мені лікарів пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвідаю, обживуся трохи. Отож давай-но післязавтра ти мені принесеш свої вірші, щоб я вже спокійно міг їх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсі, третя кімната по лівому боку коридору. Після сніданку приходь. Зустрінемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..

Ясна річ, Василько погодився. Тому сьогодні прихопив із собою два шкільні зошити, від початку й до кінця списані віршами. Однак щойно попрямував до вказаної кімнати, як був зупинений матір’ю:

– Не ходи туди, синку, не треба. Нема більше Володимира Миколайовича, помер він.

– Як це – помер?! – ошелешено закліпав очима хлопчик.

– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак і помер. Йому вночі з серцем зле стало, Марія Гаврилівна покликала на допомогу, але коли прибігли лікарі, було вже надто пізно. Отож його вже повезли до Києва, і дружина разом з ним поїхала, звісно ж. Там у них у номері тітка Фрося прибирається, не ходи туди, не заважай. Краще давай зі мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…

Остання порада міцно засіла Василькові в голову, й, допомагаючи матері наводити лад на відведених їй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вірш про «чарівну роботу». От тільки це був не звичайний славень вільній комуністичній праці, якими напхана під зав’язку їхня шкільна програма. У нього мав вийти важкий вірш про важкий монотонний фізичний труд, який допомагає забути про все на світі…