Екатерина Сергацкова - Война на три буквы

Я оце постійно жартую. Це така захисна реакція. От коли вже не жартується — тоді їде дах. Потрібна терапія.

Дуже люблю цей фільм, знаєш — «Залягти на дно у Брюґґе». Пам’ятаєш, вони там картини Босха роздивляються? Я скачав собі «Сад земних насолод» в офігенному розширенні.

Сидиш у бліндажі під обстрілом — і роздивляєшся, скільки там вершників. Критику качав з www.jstor.org. (Сміється.) Йде обстріл, а ти психуєш, що скачування РББ обірвалось.

Ми з жінкою хочемо в Брюґґе з’їздити разом із дітьми, коли це все закінчиться — але їй після десяти відкритих шенгенів Бельґія відмовила у візі. Може, тому, що вона з Макіївки.

Тут немає змії

В армії нема поняття «холодно». Є «свіжо», «дуже свіжо» і «піпєц як свіжо».

Мені гріх скаржитися. «Київстар» регулярно відправляв мені все, що треба. І я спав у бліндажі, так склалося. Туди ж поклали картоплю, цибулю — бо це був найближчий бліндаж до кухні. Цибуля відганяє комах, спати легше.

А більшість спали в посадці у дешевих туристичних наметах. В літніх наметах. Один матрац під себе, вкриваєшся кількома ковдрами — а щоб було тепліше, згори ще одним матрацом.

А ще — миші. Вони скрізь. Є дві стратегії. У програміста була стратегія: він усіх валив мишоловками. Я вирішив, що треба навпаки: хай найсильніші миші відіжмуть район, вириють уже за раз усе, що їм треба — й більше мене не будуть турбувати.

Так і сталося. Найсильніші миші віджали район, тримали його — й інших мишей не пускали. Трохи собі лазили. Якщо вже сильно нагліли — я ганяв їх штик-ножем.

Бо коли миша над тобою просто бігає — то над тобою сипеться. А якщо вона риє нірку — то на тебе може отака брила землі впасти. Я часто спав у касці. А то спиш, і на тебе БУДУХ! Ти спросоння: «А-а-а, нападають!»

Миші — таке. Я боюся змій. Коли ліз у бліндаж, завжди казав собі: «Тут немає змії». І так в усьому. Коли я був на дальньому дозорі — це ти сидиш із напарником поперед усіх і не стріляєш, а тільки по рації повідомляєш про пересування та кількість. Якось почався бій, прийшли наші підрозділи — одні по одних фі-гачать, і «сепари» підстрілюють. Мене не видно ні тим, ні іншим.

Отут я і всрався. Кулі літають в усі боки, а ти сидиш на тому дальньому і повторюєш, як мантру: «Тут немає змії, тут немає змії, тут немає змії... Я не загину, не потраплю в полон, я повернуся живий». І повернувся.

Місцеві — різні бувають

Місцеві? Все сильно змінилося ближче до зими. До нас приїжджає мужик на старенькому «жигульонку». І тут стою я, в окулярах. По мені не скажеш, що я бойовик «Правого сектора». Хоча насправді-то бойовики «Правого сектора» — часто саме такі (сміється). Але ж для місцевого — я не його демон. І каже мені: «У мене «ополченці» хотіли взяти дві тисячі гривень, бо ж якщо ти виїжджаєш за межі ДНР — ти зрадник і маєш платити податок».

Місцеві — різні бувають. Наприклад, у селі поруч не любили військових — бо в них половина «сепари». Тому що це Тель-манівський район. А далі буквально 5 кілометрів — інше село, це вже Волноваський район. То там ти приїжджаєш, і місцеві тобі кричать «Слава Україні!» бо сприймають нас як захисників, а не «карателей».

Ну і ми здружилися. Зі згущонкою й тушонкою у нас проблем не було. Тому ми частину віддавали місцевим. Інколи кажуть, воєнні жирують — але ж це наша безпека. Якщо ти привіз і дав дитині тушонку — малоймовірно, що її батьки вночі розстріляють тебе з міномета.

А то з одного села нас розстрілювали прямо. І що ти зробиш? Він дістав з погреба міномет і шмальнув по тобі — а ти не можеш у відповідь шмальнути, бо ж ти армія, а не бойовик. Ти не шмаляєш по цивільних. І місцеві опініон-лідери — продавщиці у магазині, вчительки, трактористи — переважно знають, що українська армія намагається по цивільних не шмаляти.

Знову ж, і українська армія українській армії — рознь. Місцеві розповідали дуже неприємні історії про те, як перед нами поводились Нацгвардія й наші ж армійці. Але в миколаївському батальйоні зовсім інші — треба розуміти психотип. Це комбайнер. Він собі тихо нап’ється — ну, максимум, піде в поле покричить, як він ненавидить Порошенка і свого комбата.

Когнітивний дисонанс

Взагалі миколаївці тут цікаві. З одного боку, всі україномовні, а з іншого — всі розмовляють і російською. Багато хто по дефолту спілкувався українською, але належав до обох культур. Маршруточник їде і слухає Мішу Шуфутінського. Моя мама з Миколаївської області, й мені було цікаво послужити якраз із такими людьми. З івано-франківцями, скажімо, все більш зрозуміло.

Дніпропетровськ — теж цікаві люди. Ось такі миколаївські чи дніпропетровські солдати створюють когнітивний дисонанс у місцевих, які чекають хунту «карателей» і «правосеков». А тут до них приїжджає хлопець, який їде по селу й у своїй «таблетці» слухає Мішу Шуфутінского.

«Таблетка»? Ну це радянський міні-бус, санітарна машина. Їх дуже всі люблять, бо вони найвитриваліші. У нас же не було справжньої бронетехніки. Тільки бронемаршрутка з армованої фанери, як ми казали, і бронетаблетка «Антилопа Гну». Причому вона реально фартова. Коли обстрілювали інженерів — куля пройшла наскрізь усю машину, але не зачепила ні водія, ні пасажирів.

Так-от. Їде миколаївський по донецькому селу і слухає у своїй бронетаблетці Мішу Шуфутінського — от у місцевих і когнітивний дисонанс? Яка між нами різниця? І яка це нафіг хунта?

Знову проектний менеджер — тепер в армії

Я й тепер служу. Звичайно, я ж мобілізований — куди я дінусь? Просто тепер я служу з дев’ятої до шостої під Києвом. Я не можу розповідати, де саме служу. Скажемо так — я проектний менеджер армії.

Це значно цікавіше, ніж стерегти посадку. Бо давай по-чесному: що ми робили ці три місяці під Тельмановим? Ми стерегли посадку. Але кажу тобі, саме оці комбайнери, які стережуть посадки по всьому периметру, — виграють війну. Це вони, ну нехай і п’ють, нас із тобою захищають.

Я продовжую служити. Нині це більш інтелектуальна робота. Нині це проектний менеджмент, а не «посадочний» менеджмент. Але я вважаю, що це — правильний шлях. Спочатку треба відслужити з усіма — бо як ти можеш менеджити проекти для людей, про яких ти нічого не знаєш?

Записав: Артем Чапай, Insider

5 грудня 2014

— За ДНР молиться? Чтоб победили, да?.. — паренек в драной куртке и монашеской шапке, как будто вышедший из фильма про Ивана Грозного, принимает из рук пассажирки автобуса, следующего в Донецк, двадцатигривенную купюру. Пассажирка несмело кивает. Глаза у парня при упоминании ДНР сияют.

— А хотите еще свечку за вас поставлю и помолюсь? Это пятьдесят стоит, — добавляет он и, услышав отказ, покидает автобус.