Федір Титарчук - Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)
- Название:Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:неизвестен
- ISBN:9785449365477
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Федір Титарчук - Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською) краткое содержание
Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською) - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
Спустився я з насипу, проскакав по дрібному болітцю, з купини на купину, від кущика до кущика, в одному місці навіть в плаву довелося пробиратися. Правда там не глибоко було, тільки в половину колеса. І минувши болітце, вибрався на узлісся. Ліс мені якось відразу не сподобався. Густий, похмурий, мовчазний. Старі дерева відразу ж зімкнули свої крони над моєю трубою, а через їх листя не пробивався навіть промінчик світла. У погожий сонячний день раптом стало темно, сиро і незатишно. Я хотів було вже повернути назад, але щось мене не пустило. Я так думаю, що це було якесь чаклунство. Напевно якесь магнітне чаклунство, яке кораблі на мілину затягує, і літаки в повітряні ями заманює.
Про магнітному чаклунстві, якому, як вважалося, піддаються всі металеві об'єкти, а паровози вже тим більше, розмови ходили, і ставилися до цього всі серйозно.
– І чим далі я продирався крізь зарості, тим сильніше мене вабило вперед, – продовжував Чу-Чухін. – А зарості ставали все щільніше, я вже всі боки собі подряпав, один або два рази вдарився об стовбур дерева, пом'яв огорожу трапа, кабіну пом'яв, навіть на пару коліс почав кульгати. І коли за темно-зеленим листям почало пробиватися світло, я зрадів і побіг швидше, не звертаючи уваги на те, що під колесами захлюпало, а з кожним метром я став занурюватися все глибше і глибше в брудну болотисту воду.
І ось по самі осі у воді я вибрався з лісу, а там, на одному з пагорбів стояла старенька і збирала ягоди. Що це були за ягоди я не знаю, але їх було вже майже що повний козуб. Баба була худою, згорбленою, з великим носом і гачкуватими довгими руками, а з-під бардового кольору хустки вибивалося пасмо попелястого кольору сивого волосся.
Стара злегка розігнулася, глянула в мій бік і розвела руками:
– Ой, а як ти сюди, милок, забрався?! – прокричала вона. – Тобі сюди не можна.
– Не можна! Не можна! – закричали її два коти. Один був чорний, як ніч, другий колись був, напевно, білим, але жив давно в лісі та на болотах і тому неабияк випачкався. Котів я якось відразу не помітив, напевно вони були десь поруч, за пагорбом.
– Чому? – здивувався я, моргаючи очима від яскравого сонця, вибравшись з темряви.
– А ось чому! – вказувала вперед стара.
Я не відразу розібрав куди вона показує, але потім, коли мої очі звикли до сонячного світла, побачив жахливу картину. Якщо раніше я чув, що в морі є десь місце, куди магнітне чаклунство стягує всі втрачені або потонули кораблі і місце це називається кладовищем загиблих кораблів, то щось подібне я побачив і тут. Тільки тут було велике безкрайнє болото, поросле місцями невеликим чагарником, покрите тванню, болотної травою і ще чимось, що росте на болотах, а посеред всього цього лежали старі, проржавілі паровози. Більшість з них глибоко пішло під воду і на поверхню виступали лише їхні дахи, десь стирчали паровозні труби, прямо переді мною, метрів за сто, з води виступали тільки колеса – напевно паровоз перекинувся і лежав догори колесами. Були тут паровози усіх можливих моделей, їх було дуже багато. Вони навалювалися один на одного, упиралися бортами, носами, піднирювали один під одного. Вдалині я навіть помітив бронепоїзд. Його іржаві знаряддя дивилися в мою сторону і це було моторошно.
– Не можна туди, милок! – посміхнулася стара і запропонувала вибратися до неї на пагорб. – Там загибель. Вірна загибель для будь-якого паровоза, що туди потрапить. Ось зовсім недавно, на моїй пам'яті, один ось такий же, ступив в болото, та так вибратися і не зміг. Потягло його болото, цілком проковтнуло.
– Та як же це? – здивувався я. – Як таке виходить?
– Не відаю я. – відповіла стара.
– Таємниця страшна! – промурчав чорний кіт.
– Та ти, я подивлюся, вже й сам потріпався, – похитала головою баба, час від часу шепелявлячи. – У місця згубні забрів, та хоч нас знайшов. – Говорила бабуля. – Ти нас не бійся. Ми місцеві, давно тут живемо, всі ходи-виходи знаємо. Допоможемо заблукав.
– Допоможемо. – промурчав світлий кіт і потерся об моє колесо. – А коліщатко то зламано!
– Ой! – стрепенулася стара. – Як зламано? – підбігла до мене. – І справді недобре з коліщатком. Лікувати потрібно.
– Лікувати потрібно, лікувати потрібно. – погодилися з нею коти.
– Допоможемо паровозику? – спитала стара у котів.
– Допоможемо, допоможемо. – загурчала ті і взялися якось загадково підморгувати їй.
– А ви і в механіці розумієтеся? – стало цікаво і мені.
– А то як же! – здивувалася стара. – Розуміємося. І дуже багато ще в чому розуміємося.
– Так ви механіки! – вирвалося в мене. Хоча згорблена стара і два коти не надто походили на механіків.
– Майже що. – прогурчав чорний кіт. – Ми більше ніж механіки. Ми володіємо механічної магією. Ремонтуємо силою заклинань, відварів, настоянок, масляних сумішей та інших технічних речовин, невідомих відсталій науці.
– Ух ти! – здивувався я. – А ангар де ваш?
– А недалече, милок, – вступила в розмову стара. – Тут, недалеко. Всього-то хвилин тридцять ліском пройтися і на місці будемо. – примружилася вона.
– Та що півгодини, швидше доберемося. – підхопив чорний кіт, облизуючись чомусь.
– У нас там все вже готове, – всю дорогу не замовкала стара. – Ми тобі припарки поставимо, масло змінимо, метал настоянками отрихтуємо, іржу розчинемо і метал на цих місцях наростимо. Ми в цих справах багато що розуміємо. – шепотіло вона.
Скажу відразу, ліс то був той же самий – похмурий, холодний, вологий і темний. Гілки все так само змикалися над трубою, не пропускаючи вниз світло, підлісок закривав собою весь простір між стовбурів дерев. Ми йшли по зеленому тунелю. Мені навіть здалося, що начебто б саме для нас дерева розступилися в сторони, відкриваючи прохід, але так і не розімкнули гілки над нами.
Я слухав неуважно стару, весь час озираючись по сторонах. Мені здавалося, що звідти, через чагарники, з-за стовбурів дерев, з темряви хтось за нами спостерігає. І спостерігачів там було дуже багато, відразу по кілька за кожним деревом. Всі вони були злі і були готові ось-ось вискочити і накинутися. Тепер я розумію чому стара час від часу переставала розповідати мені про свою механічну магію і шикала у бік лісу. Напевно, заспокоювала тих, хто там сидів.
Коти простували поруч, гордо задерши хвости. Один праворуч, другий ліворуч від мене.
– А ось ми майже вже і прийшли, – вказала вперед стара. – Ось і наш ангар – хатинка.
Попереду щось замаячило, займаючи собою весь прохід. То була звичайна дерев'яна хатинка. Звичайна та не зовсім звичайна. Старе дерево у вогкості поросло мохом. Єдине вікно давно не милось, а дах, що був зроблений з очерету, потемнів і вимагав заміни. Хатинка час від часу коливалася і з боку здавалося, що вона дихає.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: