Федір Титарчук - Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)

– І звідки ж він тут узявся? – не вгамовувався Новачок. – Невже без нього обійтися не можна?

– Ну, ми якось раніше обходилися, – знову вступив у розмову Чу-Чухін. – Тільки з появою Колобчука у нас порядку більше стало. З телеграфом він, знову ж, краще працює, ніж Маслянка. І наряди роботи роздає своєчасно. Так що тепер у нас і з запчастинами краще стало, та й з усім іншим. А як він тут з'явився – я розповім. Це я його до нас привіз! – посміхався Чу-Чухін, згадуючи як це трапилося.

– Щось я таке пригадую, – насупився Старий Літерний. – Ти тоді ще весь у пилюці да кіптяви приїхав, і половина передка пом'ята була! – згадав нарешті він.

– Так і було. – погодився Чу-Чухін.

– А ось що там ще було – вже й не пригадаю. – Нагадай. – Запропонував Старий Літерний.

– Так, розкажи, розкажи. – присунулися ближче паровози. Байки за ангаром під час ранкового або вечірнього відпочинку були улюбленим заняттям мешканців депо.

– Та тут-то і розповідати нічого, – почав Чу-Чухін. – Загалом, було все так.

Їхав я тоді навантажений. Віз, якщо не зраджує пам'ять, чи то труби, чи то арматуру. Словом, щось металеве на сусідню МЕТАЛОБАЗУ. Вантаж видався важким і незручним. Постійно совався у вагонах і на поворотах, кожен раз доводилося прикладати додаткові зусилля, щоб не перевернутися.

А деньок видався тоді прегарна. На небі ні єдиної хмаринки, сонечко веселе, так і гріє боки, вітерець легкий, попутний. Шляхи залізничні вільні, жодного зустрічного і ні єдиної затримки на полустанках. Тільки вантаж важкий, а в іншому – одне задоволення кататися.

Я зійшов уже з магістральної дороги і звернув на нашу західну гілку, а там, за три кілометри, потрібно було знову взяти на захід, розвантажитися на базі, та повернутися знову до нас на гілку.

І ось десь, в цьому проміжку я й помітив Колобчука. Точніше, не зовсім його. Спочатку показався будиночок станційного доглядача. Ті самі будиночки, які раніше було безліч на дорогах і де жили залізничники, які стежили за стрілками, стежили за полотном та іншими комунікаціями залізничними. Наприклад, за телеграфними стовпами.

Зараз таких будиночків залишилося зовсім небагато, їх вже замінили чимось, але от нам пощастило, у нас їх все ж таки дещо залишилося. І ось в одному з них живуть старий зі старою. Є в них внучка, яка приїжджає до них на літо, кіт Мурчик і собака Бобанька.

Колобчука я зустрів в самий розпал історії, тому першу її частина переповім з його слів.

І так, як описано в кухонної книзі з приготування Колобчуків, одного разу дід і баба вирішили поїсти. Але у них, як водиться, відразу ж нічого не виявилося. Дід порекомендував бабці підлогу помісти, мішки потрусити, по засіках пошкребти, та в льох заглянути. Та так грізно порекомендував все це зробити, що відразу ж знайшлися і борошно, і сіль, і цукор, і ще щось, що в тісто в таких випадках кладуть.

Замісили вони тісто і зліпили колобка. Розігріли піч, помістили його туди, щоб випікався. Та заслінкою прикрили. А самі, і дід, і баба, і внучка, і кіт з собакою присіли на лавку і почали очікувати. Пройшов якийсь час, бабця навіть дрімати початку, як з того боку, з боку печі, в заслінку постукали. Та так голосно постукали, що заслінка після третього разу відскочила в бік, а з запалу да з спеки вискочив на світло випечений усміхнений Колобчук.

– Ага! – закричав він. – Знаю я що ви зі мною зробити хочете! З'їсти мене хочете! Тільки от я проти! – випалив він і поки всі в розгубленості не розуміли що робити, зіскочив на підлогу, докотився до стільця, скочив на стілець, звідти на стіл, далі на віконце, а там через кватирку і на вулицю вискочив.

Вискочив, значить, Колобчук на вулицю і покотився. Але не тут-то було. Раптом звідки не візьмись, йому на зустріч відразу Заєць, Вовк, Ведмідь і Лисиця вибігли. Вони як тільки дим побачили з труби, та запах свіжого хліба почули, тут же зрозуміли – колобка готують і якщо судити по кухонної книзі про приготування Колобчуків, то він обов'язково втече від старих. Тому не стали його на доріжці чекати, поки він всіх їх обежить, обдурить да посміється, а вирішили самі до будиночка прийти, зіграти на випередження, так би мовити.

Колобчук навіть розгубився і тому втратив дорогоцінний час, бо з будиночка вже на вулицю вибігали дід з бабою, їх внучка Альонка, кіт Мурчик і собака Бобанька.

– Тримай його! – закричала бабулька. І її крик став командою для Колобчука. Він вийшов із заціпеніння і що було прудкості смикнув від них вздовж залізничних колій, рятуючись від переслідування.

– І ось тут з'являюся я, – нарешті перейшов до своєї частини історії Чу-Чухін. – Як ви пам'ятаєте, я тоді їхав навантажений, віз метал на МЕТАЛОБАЗУ і насолоджувався погодою, природою та можливістю подорожувати. Ось тут я і помітив Колобчука. Той що сил намагався відірватися від переслідувачів, але ті, підіймаючи клуби пилу, мчали за ним. Колобчук порівнявся зі мною, і я швидко запитав:

– Що трапилося?

– З'їсти хотіли … – важко дихаючи пояснив він.

– Застрибуй! – скомандував я, пригальмувавши біля нього.

Колобчук застрибнув і тут же сховався у мене в кабіні, а я як міг почав прискорюватися. Переслідувачі не відразу зрозуміли що сталося і навіть пробігли повз мене, все так же підіймаючи клуби пилу. А коли розібралися що до чого, то ми з Колобчуком вже котили у всю міць і Колобчук їм співав свою пісеньку, як він бабусі пішов і від дідуся пішов…

– А потім ти його привіз сюди і він став тут діловодом і бухгалтером. – подумавши, що розповідь закінчено, сказав новенький паровозик Новачок.

– А потім я привіз його сюди і він став тут діловодом і бухгалтером, – погодився Чу-Чухін. – Але це потім. Поки ж це не вся історія, і я б сказав, що вона тільки починається.

– Так? – здивувався паровозик. – Тоді я не перебиваю.

– Ми з Колобчуком зраділи, що так легко відірвалися від переслідувачів. Він представився, я теж сказав, що мене Чу-Чухіним звуть. Він повідав мені свою історію, я розповів, що живу в одному цікавому місці – у занедбаному депо, а зараз виконую замовлення, везу вантаж на МЕТАЛОБАЗУ. Після цього можу його до нас підкинути. Він зрадів, подякував. І за цією розмовою ми доїхали до самої МЕТАЛОБАЗИ.

На базі ми пробули години три, не менше. Поки документи все оформили, потім кран був зайнятий, потім розвантажували, все зважували, записували і тільки після цього укладали в спеціальні штабелери – там зберігають металопрокат.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.