Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

– Прокидайся, давай. Вже приїхали.

– Так-так. Уже запізнюємося? – не відкриваючи очей, запитав хлопець.

– Куди запізнюємося? – відповів йому голос. – Ми вже на вокзалі. Вставай, давай, приїхали вже.

Голова у Діми розривалася від похмілля. У роті було настільки сухо, що навіть найсухіша пустеля Атакама здалася б дощовим місцем в порівнянні з ним. Але незважаючи на все, хлопець все ж відкрив очі. І на свій подив побачив перед собою не стіни Василевої кімнати, а порожній автобус, в якому він приїхав учора. Намагаючись прийти в себе, Діма дістав телефон з кишені, щоб подивитися на час. На подив мобільний був на місці. На екрані значилося «11:46, 4 червня 2013». Юнака це анітрохи не здивувало – він був не в тому фізичному і душевному стані, щоб чомусь дивуватися. Забравши з багажного відділення свою сумку і подякувавши водія за комфортну поїздку, він вийшов до вокзальних платформ і зупинився, що усвідомити все, що відбувалося з ним. Але те, що відбувалося зовсім не хотіло усвідомлюватися, і всі думки в голові змішалися, перетворившись на густий туман.

– Гаразд, давай по черзі, – сказав собі Діма і спробував якомога лаконічніше сформулювати все, що було з ним, в думки. – «Це все повторюється, як і тоді з Лізою. Тобто позавчора, ні, вчора. Це було все вчора. Сьогодні все так само. Але ж увечері я не пив. І в дорозі не пив. Звідки ж тоді у мене похмілля? Звідки це похмілля, чорт його дери?!» – потік Діминих думок скоро перервав телефон – це йому телефонувала Ліза.

«Боже, що їй говорити? Що їй говорити? Так, я приїхав, і у мене все добре. Гаразд. І в разі чого, ввечері я їй сам передзвоню, а доки заспокоїтися треба. Так, а поки скажу, що зайнятий зараз. А якщо спитає чим? Дійсно, чим я можу бути зайнятий, стоячи посеред вокзалу?» – Діму охоплювала легка паніка. – «Скажу, що зустрів на вокзалі тільки що викладача і розмовляю з ним щодо іспиту. Думаю, нормально буде, вона повірить», – вирішивши за кілька секунд цю маленьку проблему, хлопець взяв слухавку.

– Привіт, Сонце! – Діма намагався говорити якомога спокійніше, але тільки шум автобусів міг насправді гарантувати, що вона не помітить зовсім недоречного хвилювання.

– Привіт. Ти вже доїхав? Чому не дзвониш?

– Та тільки з автобуса ось вийшов. А доїхав я нормально, майже всю дорогу спав.

– Це як зазвичай, нічого дивного, коли в таке рання виїжджати.

– Та й… А у тебе там як, все нормально? До наступного іспиту готуєшся? – Діма крізь біль в голові відчував, як його мізки поступово вимикаються, і тому необхідно було якомога швидше закінчити розмову. Але і здатися грубим при цьому він не хотів.

– Та ти ж сам знаєш… Я вчора розмовляла ще з Вікою, з моєю подругою. І вона знаєш, що?..

– Кохана, вибач, але до мене зараз викладач підійшов, щодо іспиту поговорити, і давай я пізніше тебе наберу, добре?

– Викладач? Ти ж ніби на вокзалі зараз, – по голосу було чути, що дівчина йому не повірила, але зворотного шляху вже не було.

– Так, звісно, на вокзалі. Я і сам здивувався, але ти ж знаєш, як воно буває. Гаразд, як звільнюся, я тебе відразу ж наберу. Цілую.

– Ну, добре, цілую.

Поклавши слухавку, Діма пішов до найближчої вільної лавки, але не встиг він зробити й кількох кроків, як телефон знову подзвонив. – Це ще хто? – неголосно вимовим парубок. Це був Василь.

– Привіт, Дімон! Ти вже добрався?

– Так, тільки нащо так кричати, як ненормальний? – голова у Діми все ще боліла, а тут ще й друг загорлав в мікрофон свого мобільного. «І це хто іще з нас ненормальний?» – промайнула в голові думка.

– А ти хіба не радий мене чути?

– Та ні, не подумай, радий. Просто голова болить дуже. Давай, ти підходь, а я тебе тут, на платформі, почекаю.

– Окей. Стій, де стоїш. Зараз буду, – сказав Вася і скинув виклик.

Дмитро тим часом дійшов до лавки і сів на неї. У його голові в ті хвилини крутилася лише одна думка: «Тільки б Вася прихопив із собою пиво, як і того разу». І вже трохи пізніше хлопець почав розуміти, що ніякого того разу не було. Але звідки ж тоді, питається, у нього взялося похмілля? Ця задача залишалася без відповіді, як би не старався вирішити її юнак, очікуючи друга.

А ось вже й веселе обличчя Василя, що пливло до нього назустріч в натовпі перехожих. Обнявшись при зустрічі, Вася сказав те, чого Діма найменше очікував:

– Ну, от тебе і запах. Коли ти вже встиг випити? Або це ще залишки вчорашнього?

– Повір, це довга історія. А ти пива, випадково, з собою не брав? А то голова так болить, що зараз, певно, вибухне.

– Звичайно, взяв.

– Давай тоді спершу темне.

– А звідки ти знаєш, що я купував темне пиво? – здивувався Василь.

– Інтуїція, та й я ж тебе сто років уже знаю. Мене тобі вже нічим не здивувати, – відповів Діма. Хоча насправді він чомусь був абсолютно впевнений в тому, що його друг цього разу візьме точно таке ж пиво, а може, навіть те саме, як і вчора, або вірніше, сьогодні уві сні. Але на повірку виявилося, що лише одна пляшка збіглася. Саме та, яку він вгадав.

– Що ж, розповідай, що там у тебе за історія.

Зробивши кілька ковтків прохолодного пива, Діма почав розповідати все, що відбувалося з ним, намагаючись не забути жодної деталі. Як він і обіцяв, історія виявилася довгою.

– Значить, ти хочеш сказати, що вчора… – закінчивши слухати Дімину сповідь, почав було Вася, як друг його зупинив:

– Сьогодні.

– Тихо, я тебе не перебивав. Ти хочеш сказати, що вчора, яке було сьогодні, ми разом з тобою пили уві сні, а тепер у тебе похмілля? – коротко підсумував Василь. – Це абсурд, такого не буває. І ще уві сні ти розлучився з Лізою, а насправді, у тебе з нею все добре. І цей сон триває постійно. Я правильно тебе зрозумів?

– Типу того.

– І ти мене не розігруєш? – як і слід було очікувати, Василь не відразу повірив у Дімину розповідь. Та й хто б повірив?

– Ні, звичайно, не розігрую. Я серйозно, і клянусь, що все так і було.

– В такому разі я, чесно, не розумію, що це з тобою відбувається, якщо все це дійсно правда. Але точно знаю одне – це ненормально.

– Та я й сам розумію, але має ж бути цьому якесь нормальне, логічне пояснення.

– Яке пояснення? Ти про що зараз говориш. Може, щось і можна пояснити з усього цього, але як, як я питаю, ти поясниш те, що пив уві сні, а прокинувся з похміллям? Хіба таке взагалі можливо у нашому світі?

– Я вже навіть не знаю, що можливо, а що ні.

– Сподіваюся, це хоч не заразне? – жартома запитав Василь.

– Та ні, це ж не застуда якась, і не грип.

– Гаразд, давай спочатку вирішимо, ти до мене підеш ночувати або в гуртожитку залишишся? – змінив тему Вася.

– Я… Давай, до тебе, напевно, – Дімі просто раптом стало моторошно: він і гадки не мав, що буде, якщо він засне в двох різних місцях одночасно. Він уже не був упевнений, ні в твердості ґрунту під ногами, ні в чому-небудь ще, і ще один стрес, нехай навіть і найбільш неможливий і нелогічний, йому зараз точно був не потрібен. Юнак хотів, що майбутній залишок дня і вечір пройшов в точності так, як уві сні, або точніше, в іншій реальності. Може, він ще сподівався, це допоможе якось склеїти назад цей крихкий світ…