Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

І за винятком п’ятнадцятихвилинної розмови з Лізою, цього вечора все було, як і там, в іншому світі. Все було, як і планував Діма. Своїй коханій, до речі, він так і не наважився розповісти про те, що коїлося останнім часом із ним. І, як це не дивно, Вася повність підтримав його в цьому рішенні, адже, як він стверджував: «Проблеми хлопця – це його особисті проблеми, а проблеми дівчини повинні стати їхніми загальними». Діма, звичайно, не хотів розповідати трохи з іншої причини – через страх. Хоч він і розумів, що Ліза його кохає, і він з нею може ділитися всім, але він боявся, що раптом вона не зрозуміє. Або вважатиме його божевільним. Він не хотів її втратити, і вирішив для себе, що по можливості спробує все вирішити самостійно, не турбуючи кохану.

– Тим більше, це ж для її блага, адже у неї зараз іспити, і зайвий головний біль їй ні до чого, – додав Вася.

Вранці Вася прокинувся першим і розбудив Діму. Незважаючи на те, що на годиннику було лише пів на восьму ранку, на вулиці вже було досить тепло – день обіцяв бути спекотним, а на безкрайньому блакитному небі не було видно ні хмаринки. Поснідавши, хлопці разом поїхали до інституту. Від похмілля у Діми розривалася голова. І боліла вона ще й від того, що на іспит юнаки їхали абсолютно непідготовленими – був, звичайно, багаж знань, отриманий раніше, але ж вони не переглянули жодного білета, не повторили жодного питання. І від усвідомлення цього на душі ставало ще більш гидко. Вася, напроти, був абсолютно впевненим, що спише – в нього і раніше не раз виходило проробляти таке на іспитах. Дімі ж було важко дивитись на безтурботне обличчя друга, адже його впевненість все більше випаровувалася разом із алкоголем, залишки якого виходили з організму разом з потом.

Зайшовши до аудиторії і взявши на викладацькому столі собі по білету, хлопці сіли за вільну парту. Однак не встигли вони прочитати отримані запитання, як викладач, Геннадій Степанович, вирішив їх розсадити, щоб, як він сказав, розлучити нерозлучних друзів. Так як вони сиділи за столом в останньому ряду, а Вася сподівався списати, то Дімі довелося пожертвувати собою заради друга. Саме так він і сказав, пішовши до першої парти.

Нарешті отримавши дозвіл писати відповіді на запитання білету, Діма почав вивчати свої завдання – майже всі вони виявилися неважкими, за винятком хіба що дуалізму Канта, та й гносеологію хлопець пам'ятав не кращим чином. Прийшовши до висновку, що четвірка з такими питаннями від нього вже точно нікуди не втече, юнак приступив до відповідей. Звичайно, у дечому йому все-таки довелося імпровізувати. І незадовго до закінчення пари, написавши все, що знав і що зумів придумати, Діма одним із перших пішов здавати свої відповіді на екзаменаційний білет на перевірку – про підсумкову оцінку Геннадій Степанович обіцяв повідомити вже наступного дня зранку.

По дорозі до викладацького столу хлопець оглянувся, щоб подивитися як про просувається написання іспиту в однокурсників, і до своєї радості зауважив, що більшість із них написали набагато менше нього. Також йому в очі відразу кинувся Василь, який щось швидко писав, прикриваючи ліве вухо рукою. Вони домовилися про те, що зустрінуться після іспиту на курилці, яка перебувала на вулиці за територією будівлі університету.

Спускаючись сходами, Діма раптом подумав, що кожен зі своїх останніх днів він проживає, нехай і не повністю, але по два рази – одного разу уві сні та іншого – в реальності. А значить, якщо сьогоднішній день він ще не проживав, про що юнак точно пам'ятав, то пізніше він зможе взяти той же білет і відповісти на нього набагато краще. Головне тепер було не забути запитання, які він отримав. А як раптом спрацює.

Дійшовши до курилки, парубок почав ходити там туди-сюди, неголосно повторюючи про себе: «гносеологія – дуалізм Канта, гносеологія – дуалізм Канта…» І раптом, несподівано навіть для самого себе, Діма зупинився – він так і не зрозумів, де сон, а де реальність. Якщо зараз – реальність, то сенсу в даній затії не було абсолютно ніякого, адже яка кому різниця, що з ним станеться уві сні, але якщо все навпаки… Єдиним поки що відомим Дімі способом перевірити це було зателефонувати Лізі, адже він точно знав, що уві сні вона додала його до чорного списку, на відміну від реальності.

Не довго думаючи, хлопець дістав з кишені телефон і набрав знайомий номер – виклик відмовлявся йти. Повторивши цю операцію ще кілька разів, Діма переконався – даної миті він знаходився уві сні. Уві сні, в якому він якимось незбагненним чином міг, виходить, бачити майбутнє. І вирішивши нічого не розповідати Василю, доки сам все не перевірить остаточно і не переконається в дійсності даного твердження, Діма нарешті дістав цигарку і підпалив. Цієї ж миті з дверей університету показалося щасливе обличчя друга. Той підійшов ближче, подивився, що нікого з викладачів немає поруч і з радістю почав ділитися відчуттями від першого літнього іспиту.

– Прикинь, Дімон, у мене все вийшло. Мені сестра сиділа і диктувала відповіді, а він навіть нічого не помітив, розумієш, моя схема працює! Хоча, якщо чесно, то я навіть не знаю, як у мене так ідеально вийшло її виконати, – не міг натішитися Василь.

– Диктувала відповіді? А звідки вона питання знала? – поцікавився Діма, який до кінця ще не зрозумів суть цього геніального методу списування.

– Так, я ж сам їй тихенько через мікрофон читав усі запитання, а вона вже шукала відповіді в гуглі. Ось поглянь! – Василь розстебнув рукав сорочки і показав другові приклеєний до нього скотчем з внутрішньої сторони маленький мікрофон. – І я ж, виходить, сиджу такий, опершись на руку головою, наче задумався, а сам насправді тихенько питання читаю. Так деякі ще й по декілька разів доводилося перечитувати, бо вона нічого не чула, глуха тетеря! І знаєш, що найскладніше?

– Що ж? – запитав Діма.

– Найскладніше – це говорити так, щоб губами при цьому майже не ворушити. А інакше, сам подумай, сиджу я, пишу іспит і розмовляю сам із собою – як би це виглядало? Степанович би явно щось запідозрив. А так, дивись на мої губи, тільки уважно, – попросив Вася і почав неголосно бубоніти фразу «Особливості сучасного етапу розвитку суб'єктивного ідеалізму». – Ну як, геніально, правда?

– Здорово! А ти майстер, майже нічого не помітно, – здивувався геніальному винаходу друга Дмитро.

– А тепер подзвони мені і побачиш, як це насправді працює! – ніяк не вгавав Вася.

– Гаразд, я вірю, вірю.

– Ось так треба до іспитів готуватися, а то деякі сидять, зубрять все, ботанами стають. Вчися, поки я живий, студент, – на закінчення додав Василь.

– Ну, добре-добре. Так що, ми підемо, відзначимо перший іспит, – запропонував Діма.