Петро Кралюк - Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Натомість половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на Русі, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х роках ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів на Угорщину й Польщу.

Надалі руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия [235] Гумилев Л . Древняя Русь и Великая степь. М., 1992. С. 218. . Тому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІ–ХІІ ст. Містами, де укладались такі договори, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі [236] Пріцак О . Половці. Український історик . 1973. № 1–2. С. 114. .

Щоправда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці дедалі більше почали гнобити її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. Проте руські князі зуміли дати їм відсіч. 1183 чи 1184 року в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславович розбили Кобяка [237] Літопис руський. С. 332. .

1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Після цього хани Кончак і Гзак спустошили Переяславську землю й басейн річки Сейм. Однак у 90-х роках ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась, а руси активізували свої походи в Степ [238] Квітницький М . Половці . Енциклопедія історії України: у 10 т . К., 2011. Т. 8. С. 350. .

З 90-х років ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, які мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090–1157) із дочкою хана Аєпи, а другого сина Андрія – з онукою Тугоркана.

Загалом такі шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича – героя «Слова о полку Ігоревім». Проте повернувся не сам, а з молодою дружиною – дочкою хана Кончака, й дитиною [239] Літопис руський. С. 346. . Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем: його мати походила з половецького роду [240] Половець В . Половці. Чернігів, 2007. С. 41–43. .

Можна говорити про те, що в ХІІ ст. руська князівська еліта стала «частково половецькою». А проте дочки половецьких ханів, які виходили заміж на руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, які служили їм. Ті також могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці утворювали своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ–ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно обом етносам…» [241] Гумилев Л . Древняя Русь и Великая степь. С. 222. .

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці 1223 р., коли половці й руські князі зазнали поразки від татар [242] Літопис руський. С. 379–381. . Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руський князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто тоді Русь та Дешт-і-Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».

Татарська навала в 1236–1242 рр., фактично, знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, загалом вистояла, то її половецька частина була «розвіяна».

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. К., 1988. С. 112.

Беринда П. Лексикон славеноросскій. К., 1627. С. 29.

Пересторога. Українська література XVII ст. К., 1987. С. 27.

Федака С. Давні цивілізації на території України. Ужгород, 2018. С. 13–20.

Див. Давня історія України: у трьох томах. К., 1997. Т. 1.

Про Трипільську культуру див. Енциклопедія Трипільської цивілізації: у 2-х томах. К., 2004.

Свешников И. Культура шаровидных амфор. М., 1983.

Шапошникова О. Ямная культурно-историческая общность. Археология Украинской ССР. К., 1985. Т. 1. С. 336–353.

Павленко Ю . Праславяне и арии. Древнейшея история индоевропейских племен. К., 2000.

Свешніков І. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці III – на початок II тисячоліття до нашої ери. К. 1974.

Срубная культурно-историческая общность (проблемы формирования и периодизации). Куйбышев, 1985.

Платон. Держава. К., 2000.

Треножкин А. Киммерийцы. К., 1976.

Геродот . Історії в дев’яти книгах. К., 1993. С. 183.

Див.: Граков Б . Скіфи. К., 1947; Петров В. Скіфи: Мова і етнос. К., 1968; Рыбаков Б . Геродотова Скифия. М., 1979.

Геродот . Історії в дев’яти книгах. С. 185.

Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1991. Т. 1. С. 115.

Геродот . Історії в дев’яти книгах. С. 194.

Там само. С. 195.

Там само.

Крисаченко В. Про згадки про скіфів на сторінках Біблії. Україна віковічна: знакові постаті минулого . К., 2016. С. 20–26.

Симоненко О. Сармати північного Причорномор’я. Хронологія, періодизація та етно-політична історія: автореферат дис. на здобуття наук. ст. док. іст. наук. Київ, 1999; Сулимирский Т. Сарматы. Древний народ юга России. М., 2008.

Кресін О . Український сарматизм. Мала енциклопедія етнодержавознавства . К., 1996. С. 136.

Про Буребісту див.: Crișan I. H . Burebista și epoca sa. București, 1977.